— І що? Він упізнав тебе?

— Впізнав? Не те слово, чувак…

— Треба було передати привіт від мене.

— Ет, не зважай, — відмахнувся я. — Краще розкажи, де тебе весь час носило?

— Ніде, — скупо буркнув Тьомик, — сидів у квартирі… Ти пожерти приніс?

— Ага, — я простягнув товаришу білий непрозорий пакет. — Тут консерви… — а потім втелющився на товариша. — Слухай, чувак, якого дідька?

— Якого дідька що? — вдаючи, що не розуміє мене, перепитав напарник.

— Якого дідька ти просидів місяць удома, нікому не сказавши, де ти? Я пів-України перевернув догори дном, шукаючи тебе або… або твоє тіло. Я вже думав, тебе давно хробаки з’їли. Міг би хоч подзвонити! Чи смс написати!

— Це все вона… — загадково проказав Тьомик, закотивши очі догори.

— Хто вона?

— Маруся, — шепотом, наче остерігаючись чогось, сказав мій товариш.

— Маруся?! — вирячився я. — Ти хочеш сказати, що просидів цілий місяць у хаті, немов смердючий кріт під землею, через якесь кучеряве дівчисько?

Тьомик ствердно мотнув головою.

— Вона зламала мою сторінку в «Однокласниках». Ту, на якій я зазвичай шукаю собі дівок на вечір, — не підвищуючи голос, пояснив він.

Я реготнув, ляснувши себе по ногах. Однак мій товариш не схвалив мого жартівливого настрою. Насупившись, він правив далі:

— Ти не розумієш, чувак. Вона підібрала пароль до акаунту, а тоді під головним фото, де я вилажу з вод Карибського моря на одному з пляжів поблизу Канкуна, засмаглий весь такий, поставила підпис: «Шукаю пацана для…»

Я перепрошую, шановні читачі, але в цьому місці я мушу обірвати Тьомикову обурливу промову, позаяк те, що написала Маруся у нього в «Однокласниках», зазвичай у книгах не пишуть. Навіть у найсучасніших постмодерністських опусах. Звісно, я розумію, що з пісні слів не викинути, однак при всій до вас повазі, панове, змушений представити на цих сторінках дещо полегшену, так би мовити, лайт-версію тієї злощасної фрази. Так ось, підступна дівуля, доведена до відчаю Артемовими вибриками, написала щось подібне до: «Шукаю пацана для грубого сексу через попу».

— …і дала мій телефон, — закінчив мій товариш.

Зрозуміло, наступного дня мобільний Тьомика розривався від різноманітних, м’яко кажучи, не дуже пристойних пропозицій. Хлопець миттю відключив телефон, однак ще цілий місяць з квартири не виходив. Так боявся за свою цноту.

— І тоді ти заліг на дно? — допитувався я, стараючись не розреготатись.

— А що б зробив ти на моєму місці, розумнику? Мені безперестану дзвонили всякі вурдалаки і розказували про те, що вони хочуть зі мною зробити, — похнюпившись, повідав мій товариш. — Я ж не знав, що то вона написала. Думав, вони так, самі по собі дзвонять. Знаєш, як страшно було на вулицю виходити? Думав, ти знов якусь аферу утнув, а полювати почали на мене. У нас же так завжди: ти робиш бізнес, а мені б’ють морду.

Я тим часом відкрив одну з консервів, устромив усередину виделку і передав товаришу:

— На — поїж. Заспокойся. Все вже позаду.

Тьомик взяв банку до рук, покопирсався у ній виделкою і, не заглядаючи всередину, почав жувати. Я відкрив ще одну і з насолодою почав наминати її вміст.

— Я тільки вчора про все дізнався, випадково зазирнувши на свою сторінку…

Несподівано на обличчі мого напарника проступило здивування, яке поступово змінилось дуже настороженим виразом. Він почав якось загадково рухати щелепою, час від часу далеко висолоплюючи язика, а потім і зовсім перестав жувати.

— Максе, це що таке? — йойкнув Артем, піднісши консервну бляшанку до носа. Перед його очима на вицвілій етикетці красувався напис «Тушонка», а трохи нижче під ним печатка з датою — 1946 рік.

— Це тушонка. Армійська. Правда, добра? Апетитна така!

— Ти де її взяв?!

— На Дегтярівській. У військовій частині безплатно роздавали. У них там склад розформовують чи щось таке… — прогугнив я з набитим ротом.

— А мамонтів копчених там не давали?

— Здається, ні. Якщо хочеш, наступного разу я запитаю…

Полудень другого дня, квартира Артема…

— А де обід? — спитав Тьомик, однією рукою стискаючи велику ложку, а іншою любовно погладжуючи запале черево. — Ти ж обіцяв, що приготуєш щось поїсти.

— Це наш обід, — дуже тихо, майже нечутно сказав я.

Тьомик розгублено подивився на стіл, на якому стояв кухоль з водою з-під крана і миска крупно нарізаної редиски. Я почервонів і опустив голову, наче школяр, який провалився на екзамені.