— А як же наш уряд? Він про них знає?

— І всіляко сприяє їм. У нього немає вибору. Ми не в тому становищі, щоб диктувати свої правила.

Я лише понуро похитав головою. Як і всі розсудливі люди, у глибині душі я розумів, що чужинці не могли просто полишити нас самих на себе, обмежившись орбітальною блокадою та контролем дром-зони. Це було б нерозумно й необачно з їхнього боку, а в бракові розуму й обачності їх не можна звинуватити, інакше б їм не вдалося перемогти людство, яке ще півтора сторіччя тому вважалося наймогутнішою расою в Ґалактиці. Однак для власного ж спокою я переконував себе в тому, що Магаварша цілком і повністю належить людям і ніхто сторонній не сміє втручатися в наші внутрішні справи…

З кімнати для гостей вийшла Ріта. У руках вона тримала сорочку та штани Рашелі, а також шкарпетки і спідню білизну.

— Поки мала спить, віддам її одяг почистити.

— Кишені перевірила? — запитав її батько.

— Звичайно. Поклала все на тумбочку біля ліжка.

— Що в неї було?

— Жетони на метро, паперові гроші, лазерний міні-диск і дистанційний пульт. Ніяких документів чи картки соцзабезпечення я не знайшла.

— А грошей багато?

— Забагато для дванадцятирічної дівчинки, але не дуже. Трохи більше шести тисяч. Принести?

— Будь ласка, доню. І решту речей теж.

Ріта кинула на диван одяг і знову зникла за дверима гостьової кімнати. Незабаром вона повернулася й виклала на журнальний столик тоненький стосик грошових купюр, п’ять жетонів, мініатюрний лазерний диск у прозорому футлярі без будь-якого маркування і дистанційний пульт керування — найпевніше, від якоїсь іграшки.

Спершу Аґатіяр перерахував гроші.

— Навряд чи вона пограбувала банк, замалий улов… Так, цікаво. Із сотнями та двадцятками все нормально, але тисячні… — Він віддав мені всі п’ять купюр. — Подивіться на рік.

— Вони випущені сто тридцять п’ять років тому, — здивовано промовив я, розглядаючи банкноти. — А зовні не відрізниш від сучасних.

— Дизайн паперових грошей не мінявся вже понад два сторіччя, — пояснив Аґатіяр. — Теоретично вони ще в обігу, але практично давно вилучені. Тим дивніше бачити п’ять таких банкнот вкупі. До речі, завважте: всі вони з однієї серії.

— Атож. Чудасія! І що це означає?

— Варіантів багато. Наприклад, дівчинка знайшла чиюсь покинуту схованку. — Він задумався. — А знаєте, шлях цих банкнот у принципі можна простежити. До війни рупія коштувала майже в сто разів дорожче, і такі великі купюри використовували переважно для міжбанківських розрахунків. При будь-яких операціях їхні номери фіксували. Спробую перевірити.

Аґатіяр забрав у мене гроші, поклав їх у нагрудну кишеню своєї сорочки, потім узяв зі столу футляр з диском. Оглянув його, відтак, завагавшись, сказав:

— Все-таки варто подивитись його вміст. Це, звісно, не дуже тактовно, адже там може бути щось особисте, але… Зрештою, Рашель сама напросилась. Я ж не змушував її називатися моєю племінницею. — Він підвівся. — Вибачте, я ненадовго залишу вас. Мені зручніше користуватися професійним терміналом у кабінеті, а не цим побутовим брухтом. — Аґатіяр кивнув убік великого стереоекрана в протилежній стіні вітальні. — Зараз має прийти Ріта, вона вас розважить.

Якийсь час я сидів, міркуючи над тим, що сталося. Мені на думку спало дурнувате припущення, що Рашель утратила всіх рідних у якійсь страшній катастрофі й тепер самотужки шукає собі опікунів, не покладаючись на турботу держави. Чому б у такому разі мені не взяти участь у цьому конкурсі? Я підхожу на роль її батька і за віком, і за соціальним станом, до того ж я родом з Полуденних. Щоправда, я розлучений — але й Аґатіяр теж, отже, він не має ніяких переваг. Зате я набагато молодший і зможу приділяти більше часу її вихованню…

Врешті я відігнав геть ці безглузді, хоч і спокусливі, думки і взяв з журнального столика дистанційний пульт. Його лицьова панель складалася з двадцяти чотирьох мініатюрних кнопок, десять з яких були позначені цифрами, а решта — незрозумілими значками або абревіатурами. Над кнопками знаходився невеликий дисплей, а ще вище виднівся ряд крихітних отворів — очевидно, там був умонтований мікрофон для прийому голосових команд.

Повертівши пульт у руках, я навмання натиснув кілька кнопок, але нічого не сталося. Нарешті я добрався до розташованої в правому верхньому кутку панелі кнопки з написом „APL“. Дисплей відразу ожив, і на ньому з’явилося повідомлення: „Connexіon. Attendez…“ Секунд за п’ять його змінило інше: „Erreur! Le syst`eme de contr^ole ne r'epond pas“. А відтак дисплей погас.

Здивований, я знову натиснув ту ж кнопку. Результат аналоґічний. Загалом зміст обох повідомлень був зрозумілий: у першому йшлося про встановлення контакту, у другому говорилося, що сталася помилка, відповідь не отримана. Але як безбожно були перекручені всі слова!

До вітальні повернулася Ріта з уже вичищеним одягом Рашелі. Роззирнувшись довкола, вона запитала:

— А де батько?

— У своєму кабінеті. Обіцяв незабаром повернутися.

Ріта підійшла й сіла в сусідній фотель.