Аґатіяр якось винувато глянув на мене, потім швидко відвів очі.

— А от мої предки не спромоглися навіть на символічний опір загарбникам. Ми капітулювали відразу, щойно в наш локальний простір увійшов флот Чужих. Натомість нам залишили планету й дарували таку собі ілюзорну подобу свободи. — Він зробив коротку паузу. — Гадаю, ви, як льотчик, досить гостро відчуваєте цю ілюзорність.

Я спохмурнів.

— Навіть гостріше, ніж ви гадаєте. Я працюю на суборбітальних маршрутах.

Професор подивився на мене з розумінням.

Подальша наша розмова проходила досить мляво. Аґатіяр чемно розпитував мене про роботу, я так само ввічливо відповідав йому, проте слухав він мене неуважно. Зараз його займало лише одне: чи довго ще я буду надокучати йому своєю присутністю.

Зрештою я став почуватися так ніяково, що приборкав свою цікавість і вирішив піти, не чекаючи вечері. Я саме збирався згадати про якісь невідкладні справи й розпрощатися з професором, та мене випередив дзвінок у вхідні двері.

Аґатіяр здригнувся, немов його вдарило струмом. Якщо раніше він був просто схвильований, то зараз у його погляді промайнув справжній страх. Рвучко повернувши до терміналу, він наказав:

— Комп’ютере, зовнішній огляд! Покажи парадний вхід.

Цієї ж миті на вбудованому в стіну стереоекрані виникло зображення широкоплечого чоловіка приблизно мого віку. Професор полегшено зітхнув.

— Все гаразд. Це Саїд Магдев, один з моїх асистентів на кафедрі. Він мешкає за кілька будинків від нас і часто заходить у гості без запрошення… Хай йому грець, як недоречно! — спересердя буркнув Аґатіяр і попрямував до вхідних дверей.

Незабаром у передпокої почувся трохи хрипкий голос:

— Доброго вечора, професоре. Перед вашим будинком стоїть чийсь флаєр. Я невчасно?

— Та що ви кажете, Саїде! — пролунала відповідь Аґатіяра, проте в його люб’язному тоні вчувалася нещирість. — У нас ви завжди бажаний гість. Ми якраз збираємося вечеряти. Сподіваюся, ви не відмовитесь?

— Дякую, сер, та я лише на хвилинку. Просто проходив повз ваш будинок.

Вони ввійшли до вітальні, і професор познайомив нас. Тим часом з кухні визирнула Ріта й привітно усміхнулася новому гостю:

— Здрастуйте, Саїде. Батько вже запросив вас на вечерю? Якщо ні, то це роблю я.

— На жаль, у мене термінові справи, — відповів він чемно. — Я хотів лише побачити вас. Востаннє ми зустрічалися днів десять тому, і я подумав, що не завадить нагадати про своє існування.

Ріта зніяковіла, підійшла до нас і простягла Магдевові руку. Але замість потиснути її він раптом відступив на два кроки назад, вихопив з кишені пістолет і спрямував його на нас. Люб’язний вираз миттю зник з його обличчя, поступившись місцем невблаганній рішучості.

— Ані руш, стрілятиму.

— Що з вами, Саїде? — розгублено мовила Ріта і глянула на батька: — Тату, що тут коїться?

Аґатіяр увесь знітився і якось навіть помиршавів. Його вмить постаріле та змарніле лице виражало приреченість.

— Це я в усьому винен, — ледь чутно проказав він. — Бо був дурний і наївний. Гадав, що за чверть століття до мене вже втратили інтерес. Я навіть не припускав, що за мною стежать… А виявляється, мене й досі сприймають серйозно.

— Авжеж, професоре, — ствердно кивнув Магдев. — Вас іще не зняли з гачка. Вісім років тому я доповідав начальству, що ви просто старе одоробло, не варте нашої уваги. На щастя, мої рекомендації припинити стеження за вами відхилили. І от сьогодні моє багаторічне терпіння винагородилося. Це дівчисько — найцінніша здобич, що будь-коли траплялася нам на цій жалюгідній планеті. І піймав її саме я!

Тихенько зашурхотіли двері гостьової кімнати, і на порозі з’явилася Рашель, закутана в простирадло. Однією рукою вона притримувала своє імпровізоване вбрання, а іншою енерґійно протирала заспані очі.

Магдев поглянув у її бік і на якусь мить втратив пильність. А я негайно скористався з цього.

Діяв я без вагань, підкоряючись інстинктам, а не розумові. Переконаний, що мною керували батьківські почуття. Як і Ріта, я не розумів, що тут відбувається, та в одному не мав жодного сумніву: Магдевові потрібна передовсім Рашель. Навіщо — я й гадки не мав, але його слова про „найціннішу здобич“ звучали дуже зловісно. Я не міг допустити, щоб з дівчинкою сталося щось лихе.

Магдев усе-таки встиг вистрелити, проте я точно розрахував свій стрибок і, пірнувши під його руку, зумів ухилитися. Лазерний імпульс напевно поцілив би в груди Аґатіярові, якби не блискавична реакція Ріти. Ніби прочитавши мої думки, вона різко кинулась убік, потягла за собою батька і цим урятувала його від смерті.

Наступної миті я вибив у Магдева пістолет і стиснутою в кулак рукою щосили затопив йому в щелепу. Коли б це був якийсь бойовик, він устояв би на ногах і ми продовжили б бійку. Однак у житті все інакше: людина досить вразлива істота, тож той із супротивників, хто першим завдає сильного й точного удару, зазвичай перемагає. Після мого класичного аперкоту Магдев опинився в такому ж класичному нокауті, а кисть моєї руки пронизав гострий біль.