— Ну, що там? — поцікавилася вона. — Щось з’ясували?

— Поки тільки те, що тисячні банкноти дуже старі. Зараз ваш батько перевіряє їхні номери і заодно переглядає вміст диска. А я вивчаю пульт… гм, якщо це можна назвати вивченням. По-моєму, він несправний: видає якісь перекручені повідомлення. — І я продемонстрував, як він працює.

Рітині очі зблиснули.

— Але ж це… Дайте-но мені. — Вона вихопила в мене з рук пульт і сама натиснула кнопку „APL“. — Так і є! Це французькою. „Встановлення зв’язку. Чекайте…“, а потім: „Помилка! Система керування не відповідає“. Що ж до скорочення „apl“, то воно, найпевніше, означає „appel“, що перекладається як „виклик“. Ніколи не думала, що десь на Магаварші користуються цією мовою!

— Ви її знаєте?

— Трохи. Свого часу вчила.

— Ви філолоґ?

— Ні, лікар, проходжу інтернатуру. А інші мови — моє хобі. — Рита натискала по черзі всі кнопки на пульті. На жодну з них, крім „APL“, дисплей не реаґував. Нарешті вона підсумувала: — Очевидно, пристрій, яким керує цей пульт, знаходиться занадто далеко.

— Але навіщо Рашелі знадобився пульт із французьким інтерфейсом?

Ріта знизала плечима:

— Може, це її рідна мова. У деяких віддалених районах материка люди все ще розмовляють хінді, бенґальською або тамільською. Можливо, десь проживає й невелика громада франкофонів. Адже під час війни Магаварша дала прихисток декільком мільйонам біженців з інших планет. Більшість з них оселились на островах Полуденного архіпелаґу.

— Проте нащадки переселенців асимілювали вже в наступному поколінні, — зауважив я. — Ніколи не чув, щоб у нас на островах існували якісь окремі національні ґрупи.

— Я теж не чула. Але так чи інакше, а пульт існує. І крім того: ім’я Рашель — це французька вимова звичного нам імені Рейчел.

На сходах почулися кроки, і до нас спустився професор Аґатіяр. Він намагався триматися спокійно й невимушено, однак його очі виказували надзвичайне хвилювання.

Ріта відразу підхопилася.

— Тату, ми знайшли дещо цікаве. Цей пульт послуговується французькою мовою.

— Атож. На острові Джерсі проживає нечисленна франкомовна громада. А Рашель — онука одного мого друга молодості, ми з ним разом навчалися в університеті. На тому диску — її сімейний альбом. Я ще не знаю, що привело її до мене, але… Втім, поговоримо про це згодом. — Рішучим жестом він дав зрозуміти дочці, що не відповідатиме на її подальші запитання, і повернувся до мене: — Тепер усе з’ясувалося, містере Матусевич. Дякую, що подбали про Рашель. До речі, скільки вона вам винна? Я компенсую ваші витрати.

Я, звісно, став відмовлятися, для мене сплачені в ресторані гроші були дріб’язком, але професор усе-таки наполіг на своєму і буквально силоміць вирвав у мене кредитку, щоб перерахувати вісімдесят п’ять рупій. Поки він вовтузився з моєю карткою біля терміналу, я трохи зібрався з думками і дійшов висновку, що його історія про друга молодості — вигадка, причому придумана наспіх. По-перше, якби Рашель справді була внучкою його університетського товариша, Аґатіяр був би здивований і заінтриґований, та аж ніяк не стурбований. По-друге, він насамперед спробував би зв’язатися з її родичами і з’ясувати, що сталося, — але натомість відразу кинувся до вітальні з цілком певним наміром якнайшвидше позбутись мене. І по-третє, я не розумів, навіщо Рашель вигадала казку про свою покійну тітоньку, а не сказала прямо: я їду в гості до старого друга мого діда…

Все це здавалося мені підозрілим, проте я був сторонньою людиною. Рашель хотіла зустрітися з професором Аґатіяром, і я це влаштував. А як бути далі, нехай вирішують самі.

Аж тут у нашу розмову втрутилася Ріта. Схоже, вона не вловила всіх прихованих нюансів ситуації і всупереч батьковим планам почала просити мене залишитися на вечерю. Зусиллям волі професор приховав роздратування, що було промайнуло на його обличчі, і змушений був приєднатися до доччиної пропозиції, сподіваючись, що я все-таки відмовлюся.

Я й справді хотів відмовитися, тим більше що зовсім недавно обідав, але цікавість узяла гору над почуттям такту, і я прийняв запрошення. Аґатіяр, з усього було видно, розсердився, зате Ріта, навпаки, зраділа.

Зазирнувши до гостьової кімнати й переконавшись, що Рашель міцно спить, вона подалася на кухню. Коли двері за нею зачинилися, професор вимушено всміхнувся і промовив:

— А ви явно сподобалися Ріті. Зазвичай вона не така запопадлива з молодими людьми, що заходять до мене в гості. Втім, здебільшого це мої співробітники або аспіранти — представники нудної, на її думку, професії. Ви ж льотчик, людина дії… Ви одружені?

— Розлучений, — сказав я. — Дітей немає.

— У вас незвичне прізвище, — зауважив професор. — Навіть для остров’янина.

— Мій предок по чоловічій лінії був депортований, — пояснив я. — З Вілії.

— Гм. Не чув про таку. Серед планет, мешканців яких Чужі переселили на Магаваршу, її точно немає.

Я ствердно кивнув:

— Це так. Після захоплення Вілії чужинці відправили всіх уцілілих мешканців планети в концентраційні табори на Калхалі, а там якось так вийшло, що мій предок, прадід мого прадіда, відбився від своїх співвітчизників і потрапив до ґрупи, яку депортували на Магаваршу. Куди переселили інших вілійців, невідомо. Можливо, їх, зважаючи на той опір, що вони чинили Чужим, розподілили на кілька планет.