– Привіт.

Лариса потягнулась у ліжку, прощаючись із рештками снів, неквапливо сіла.

– Привіт, щасливице.

Ніна озирнулася довкола.

– Це ти про кого? Наснився хто?

– Теж мені жартівниця. Зізнавайся, що цього разу турбує чи хто?

Ніна здивовано вигнула брови.

– У мене це, напевно, ось тут написано, на лобі.

– Ага, і великими літерами. Ходімо вечеряти, у нас сьогодні запечена гуска, справжній шедевр кулінарії, можеш мені повірити.

Марія Степанівна дбайливо накривала на стіл, продовжуючи наспівувати. Жінки переглянулись, і Ніна поцікавилась:

– Маріє Степанівно, Вас, напевно, уже хтось зі святом привітав?

Старенька замовкла на півслові й замислилась.

– А що за свято сьогодні? Щось не пригадую.

Лариса подивилась услід за господинею на відривний календар, що висів на стіні. Чотирнадцяте лютого. Ніна ж, зачаровано оглядаючи запечену гуску з усіх боків, повідомила:

– Яке свято? День усіх закоханих, або ж Святого Валентина. Чули про такого?

– А, то нове свято, закордонне. Чула, та хіба ж воно мене стосується?

Ніна отримала на свою тарілку апетитний шматочок м’яса й серйозно зауважила:

– Як сказати. Я тут випадково на дядька Федора наштовхнулась, коли до Вас заходила. Йшов по вулиці й співав «Маруся, раз, два, три…» Не знаєте, чого б це?

Жінки розсміялися, а Марія Степанівна замахала руками.

– Смійтесь, смійтесь. Нам, старим, День закоханих чужий, не звикнемо вже. А вам, молодим, чим не свято.

Лариса закивала й уважно подивилася на подругу.

– Правда-правда, от мені цікаво, чому це ти, Ніно, у такий день тут нас об’їдаєш? Святкують же з коханими. Не заблукала, бува?

Ніна винувато опустила очі в тарілку.

– Я не впевнена, що це потрібно робити. Просто… відчуваю, що свято може… не знаю. Хіба варто починати нове, коли зі старим не розпрощався.

Марія Степанівна замислилась:

– Так-то воно так, а якщо нове допоможе швидше зі старим покінчити? У народі ж кажуть, клин клином.

Ніна замучено посміхнулась:

– А раптом клин не підійде?

– Як ні, то й ні. Не судилося, значить. А спробувати варто, щоб потім не шкодувати.

Усі троє замовкли, і в повній тиші чітко почулося, як біля двору зупинився автомобіль. Шавко голосно гавкав, не впізнаючи Сергія за величезним букетом червоних троянд.

– Зі святом, прекрасні дами. Ніна часом не тут? Тут. Ви не образитесь, якщо я її викраду на сьогоднішній вечір? Одягайся швиденько, ми запізнюємось.

– Куди?

– Побачиш. Зі святом ще раз.

Шавко проводжав поглядом гостей, а потім заліз у будку й довго думав, з якого часу букети троянд почали розгулювати дворами самостійно.

Лариса ж із господинею завершували вечерю вже удвох. Миючи посуд, Марія Степанівна промовила:

– Нічого, нове завжди лячно починати, а далі й нічого. Диви, яке свято вигадали. Кохання. Я, стара й дурна, у сучасній круговерті вже й не бачу його справжнього. Може, сліпа, а чи обміліла тепер любов. Любити ніколи стало.

Уночі довго не вдавалося заснути, Лариса крутилась у ліжку, намагаючись знайти потрібне положення, а коли втомилась, почала розмірковувати, як виглядають маленькі купідончики. Милі та підступні. Цікаво, вони навмання вирішують, у кого поцілити своєю стрілою, чи за планом. І хто складає ті плани? У темряві весь час з’являлось одне й те саме чоловіче обличчя. Жінка відганяла його, а чоловік усе одно повертався. Ні, кохання все-таки є.

Розпочинати щось нове – страшно. Очевидно, так влаштовано все живе. Там, на горищі, де лишалися рештки мого дитинства, я багато міркувала над тим, чого хочу. Вибір тиснув й виснажував. Знаю, що подібне відбувається з усіма у свій час, однак коли поруч нема нікого, хто б міг порадити чи просто сказати: «давай, ми віримо в тебе», виникає відчуття повної невагомості. Тільки я сама, наодинці із собою, у пошуках себе. Чомусь згадувалося дитинство, Валентин Іванович із його непохитною вірою в можливості медицини, впевненістю, що часом вона здатна подарувати останню надію. Надія й віра, саме вони мені були потрібні. Літнього ранку з невеличкою сумкою на плечі я вирушила подавати документи для вступу в медичний інститут.