– А куди йти? – я починала вірити в цей примарний порятунок.

– Куди? Почекай, давай спитаємо. Шановна добродійко, підкажіть, будь ласка, як звідси дістатися до найближчої лікарні?

Жінка якось дивно оглянула нас із голови до п’ят із-під своїх окулярів і запитала:

– Роботу шукаєте?

Ми дружно кивнули.

– І житло?

Ще один кивок.

– У такому разі я б порадила вам піти зі мною. Тамара Павлівна. Будьмо знайомі.

То була ще одна доленосна зустріч, бо коли увечері ми, виснажені враженнями, провалювалися кудись глибоко-глибоко, останнім, що я пам’ятала, був шепіт Лєри про те, що лава в парку чарівна. Дійсно, саме там ми зустріли свою рятівницю.

Тамара Павлівна, самотня жінка, жила в старенькій, однак надзвичайно затишній двокімнатній квартирі, працювала санітаркою в хірургічному відділенні міської лікарні, що знаходилося зовсім поруч. Так одночасно ми знайшли все, а найперше – рідну людину, адже вона без жодних вагань впустила нас у свій світ так, неначе тільки цього чекала. Від неї віяло домом – справжнім, не вигаданим. Тамара Павлівна поселила нас у залі, де ми на ніч влаштовували справжній спальний район, розкладаючи крісла, на яких, власне, і спали. У квартирі мені найбільше подобалися картини з лісовими пейзажами на стінах, а ще – старі розлогі клени, до яких, здавалось, можна було торкнутися рукою, коли стоїш на балконі. Ті копійки, які ми платили, важко було назвати орендною платою, тому ми щиро вважали, що Тамара Павлівна нас прихистила і з роботою допомогла.

Санітаркою вона працювала, як сама говорила, піввіку, тому прощалися з пенсіонеркою – як із частиною відділення хірургії. На наше щастя, там цілком випадково з’явилася ще одна вакансія санітарочки, так ми і влаштувались. Було важко, особливо спочатку. Лякали не віники, швабри, ганчірки, відра, туалети, горщики, царство гіпсу та милиць, ні, лякало людське страждання, до якого ніяк не вдавалося звикнути. Однак нам усе одно подобалася робота, навіть коли в кінці дня виснажувалися настільки, що не могли поворухнутись. Ми були щасливі.

То був особливий час, час розправлених вітрил та широко відкритих очей, у яких світ раптом заграв так яскраво, що видавався чимось фантастичним.

Температура повітря застигла на нулі, перетворивши сніг під ногами в суцільне місиво. Звідкись взявся туман. Біло-прозорі клаптики чіплялися за гілки дерев, будинки, огорожі й навіть людей. Лариса дивилася на чудернацьку білу річку, що гнала хвилі прямо за віконним склом, і думала, як це красиво. Захотілося вийти й пірнути в туман із головою.

Волога огорнула одразу ж – ніби проковтнула. Іти було незручно, ноги час від часу пірнали в снігову кашу, та Лариса не поспішала, роздивляючись уже знайомі будиночки, які зараз нагадували чомусь кораблі. Кораблі, що стоять на кинутих глибоко в землю якорях. Раптом у тумані з’явилися обриси іномарки. Машина стояла поруч із сусіднім будинком, що пустував, за словами Марії Степанівни, декілька років. Лариса сповільнила крок, коли з авто з’явився чоловік у міліцейській формі, усередині відразу ж щось обірвалося та йойкнуло. Незнайомець, зачинивши дверцята, спокійно увійшов на подвір’я, де чулися голоси людей, рипнули вхідні двері, всі зайшли до будинку. Лариса ще деякий час стояла, намагаючись оговтатись, а потім швидко пішла додому.

Марія Степанівна, лише поглянувши на зблідле обличчя жінки, зрозуміла: щось сталося, Лариса ж повільно роздягнулася та сіла на стілець.

– Тобі погано, дочко? Щось болить?

– Нічого, Маріє Степанівно, уже все минулося, не хвилюйтесь.

Господиня швиденько почала чаклувати над столом, та їсти не хотілося.

– У нас сусіди нові з’явилися. Не бачила?

Лариса здригнулась.

– Стояла машина. Якийсь чоловік у формі.

– То син. Стареньких батьків сюди переселив. Каже, що в місто не хочуть, а тут усе-таки ближче до світу й люди живі. Вони глибше, у самій зоні, жили. Хутірець невеличкий, я молодою колись там бувала, а зараз – ні однієї живої душ. Лише поля, ліси й вовки довкола, а вони жили, доки сили не ті стали, от син їх і вмовив.

Лариса мовчки слухала розповідь, пила чай і знову дивилася на молочну ріку за вікном.

– Страшно, мабуть.

– Чого страшного, дитино?

– На старості ось так коріння обривати.

Старенька хитнула головою.

– Так, немов живе обрубуєш. Та що вдієш? Серед людей таки веселіше.

Після роботи зайшла Ніна, щось щебетала, посміхалась, а то раптом ставала серйозною й замовкала. Помітивши на безіменному пальці правої руки перстень, Лариса все зрозуміла.

– Сергій освідчився?

Ніна здригнулась і перевела погляд на камінчик у формі сердечка.

– Я виходжу заміж.

Марія Степанівна радісно сплеснула в долоні й кинулася цілувати новоспечену наречену. Лариса посміхалась, але якось тривожно – щось надто непевне було в погляді Ніни.

– То коли весілля?

– Сергій хоче вже, але піст, то ми вирішили розписатися через два тижні, а вінчатися після Великодня.

Марія Степанівна витирала радісні сльози.