Приїхала помирати додому. Мар’янка не захотіла лишати маму сам на сам з болем та смертю. Хоча і благала, і молила доньку. Така вперта. Взяла академку в університеті та й подалася з Оксаною. Зараз працює санітаркою в районній лікарні, кращої роботи в невеличкому районному центрі похапцем годі знайти. Грошей заледве вистачає на знеболювальне та інші ліки. А ще їжа, одяг, молодість доньки. Ніхто не дорікає Оксані. Однак жінка без слів усе розуміє. Вона — тягар для рідних, зайвий клопіт і обтяжливі витрати.

Оксана вдивляється в цифри на табло. Снігова пелена така густа, що лише уривки світлячків проглядають крізь снігову намітку. Простягає руку до столика, що стоїть поруч. Між ліками намацує мобільний, вмикає тремтячими руками — 02:30. Час. Уже час, а то буде запізно.

Зібравши докупи сили, Оксана встає з ліжка. Груди, здається, зараз вибухнуть від болю. Вона навчилася з ним жити, але щоразу — це Голгофа. Їй таки вдається відмежуватися від нього, і жінка починає вдягатися у ще звечора наготовлений одяг: старі сірі джинси, древня темно-синя вовняна кофтина, де-не-де підточена міллю, діряві шкарпетки, які тримала бозна для чого (а, бачиш, таки згодилися). Неслухняне густе волосся, яке звечора востаннє помила любистком, сяк-так пригладжує рукою, збирає докупи. Намацавши на столі гумку, зав’язує його в тугий вузол. Тепер останнє — прощальний лист «в майбутнє з минулого» чи якось так. З-під подушки витягує трішки пожмаканий аркуш паперу, складений вчетверо, кладе на стіл. Здається, шо писала його вічність, поки підшукала потрібні слова. Рідні мають зрозуміти: вона — лише безнадійно хвора жінка. Слухає звуки за дверима кімнати. Тиша. Її рідні сплять. Навшпиньки виходить в коридор і зупиняється. Світло від снігу падає сутінками в квартиру. Двері в мамину кімнату привідчинені, у Мар’янчиній щільно закриті. Шепоче: «Пробачте мені, мої любі! Пробачте й прощавайте!» Рішуче намацує на вішаку свою вицвілу від часу, колись бузкову, куртку: в ній вона по гриби ходить, ні — ходила, хідники тріпала, в городі порпалася. Куртка стара, але надійна. Тільки Оксана її і носила! На маму затісна, для Мар’янки — закоротка. Нікому вона вже не стане в пригоді. Вдягає її, натягує старі черевики, на голову шапку, обережно відчиняє двері та виходить з квартири. Ключі не бере. Навіщо? Це дорога в один кінець. Правда, двері залишаться незамкненими, та нехай — це зайвий шум. До того ж, здається, в таку ніч навіть недобрі люди сидять вдома. Якусь мить стоїть, притулившись до дверей, слухає, чи не розбудила випадково рідних своєю метушнею. Тиша.

Оксана прямує східцями вниз. Не ризикує викликати ліфт. Зайвий шум. До хвороби вона майже не їздила ліфтами. Навіть на чотирнадцятий поверх могла впевнено вибратися пішки. Мала на них фобію.

Почалося все в другому класі.

Оксана поверталася зі школи додому. Як завжди, неквапом зайшла у ліфт. Коли вже майже натиснула на ґудзик сьомого поверху, через двері прошмигнув чужий. Мала перелякано витріщилася на незнайомця. Тато попереджав, що з чужими не можна їхати в ліфті. Чоловік був обшарпаний, від нього сильно смерділо. Коли натискав на дев’ятий ґудзик, його рука тремтіла. Він розвернувся обличчям до Оксани: майже водянисті порожні очі забігали в дивному танку так швидко, що здавалося: зараз повистрибують з орбіт. Жах пришпилив дівчинку до стіни ліфта, не змогла ні поворухнутися, ні закричати, бо втратила голос від страху. Незнайомець нахилився над малою, зняв обережно з її вух золоті сережки. Потім вишкірився жахливим чорним, майже беззубим ротом, погладив по голівці волохатою рукою і прошепотів:

— Не бійся, мала. Я тебе не з’їм. Ломка у мене.

Та тремтяча волохата рука і вицвілі, кольору осіннього смутного неба очі ще довго будуть маритися малій Оксанці в нічних жахіттях.

Потім незнайомець ніби розчинився в тьмяних колах, що замиготіли перед очима. Прийшла до тями від дотику ніжної маминої руки у себе на чолі. Стурбовані очі батьків дивилися на малу. Вона знепритомніла у ліфті. Її знайшла сусідка пані Стефа, яка поверталася з крамниці.

Після цієї історії Оксана старалася уникати ліфтів. А коли все ж доводилося ними користуватися, то завжди почувала себе переляканою восьмирічною дівчинкою, навіть тепер. Незнайомця так і не знайшли, незважаючи на таткові робочі зв’язки. Десь через місяць після цієї історії Оксана записалася в секцію вільної боротьби, полишивши назавжди спортивну гімнастику. Вмовляння мами, тренера, подруг, натяк на те, що це не дівчачий вид спорту, та інші мудрі аргументи Оксану не переконали:

— Нічого не вийде, мамо. Тато не зможе бути завжди поруч. Я маю навчитися давати собі раду сама.

Батько не відмовляв. Знав, що переконати дочку ні сльозами, ні благаннями не вдасться — мала була така ж вперта, як і він.

Згадувала, наче вчора то все відбувалося. Невже в кінці дороги так відчайдушно спогади не дають спокою? Спомин, мов листівка, а чи чорно-біла світлина з минулого.

Оксана виходить з дверей під’їзду й потрапляє в зиму. Нарешті вона прийшла, така жадана, така світла. Увірвалася в браму міста лапатим сніговієм. Під ногами лілейний святочний обрус. Так і має бути, бо якщо уродини — то свято, то і кончина людини мусить стати празником. Оксана стає під ліхтарем, який хоч і заліплений снігом, та все ж мужньо продовжує нести варту, одноокий вуличний чатовий. Жінка виходить на Паркову алею, і її маленьку худеньку постать ковтає сніжний морок.

На вулицях міста порожньо. Тільки Зима і Оксана — володарі цієї нічної пори. Ще трішки, й залишиться лише панна Зима — прекрасна повелителька сонного міста. Жінка йде через парк, вибираючи зумисне найглухіші алеї, щоб випадково не натрапити на якусь заблудлу живу душу. Це їй майже вдається. Десь на половині шляху відчуває, що не одна. Сполохано зупиняється, розвертається і бачить перед собою старого бездомного пса, прапрадід якого, схоже, був німецькою вівчаркою.

— Ти що тут робиш, друже?! Дивися, який сніг, засипле, завіє. Біжи шукати прихистку деінде.

Пес весело метляє хвостом, не звертаючи жодної уваги на слова жінки, улесливо зазирає в очі. Оксана присідає поруч собаки. Він видається їй наче знайомим, мовби вже колись вона його бачила чи знала, десь, колись, певне, тобто в іншому житті. Але пригадати зараз несила, чи то ліпше сказати — ті спогади зараз не мають зовсім ніякого значення. Чи, може, то всі бездомні пси між собою схожі, як нещасні люди — однаково нещасні. Пес тулиться до жінки своїм мокрим теплим носом.

— Голодний, мабуть. Вибач, любий, в мене для тебе нічого немає, — чомусь виправдовується жінка. — Хоча… В кишенях цієї старої доісторичної куртки, можливо, загубилося щось їстівне.

Оксана обмацує діряві кишені куртки і знаходить в одній кусень сухого хліба.

Простягає перед собою:

— Бери, друже!

Собака трохи насторожено підходить до Оксани і висмикує з рук сухарик.

Оксана ніжно гладить собаку по його обідраній та вилинялій від лишаїв та життя шерсті, залишки вцілілої в сніговій темряві видаються сірими, чимсь схожий неборака на вовка-сіроманця з дитячих мультиків її дитинства. Справжнісінький тобі Сірко. Пес, догризши сухарик, починає облизувати її руки, обличчя.