Сьогодні вона зібрала одногрупників у їдальні університету не просто так. На жаль, залишатися після пари в аудиторії на декілька хвилин не всі погоджувалися. Мали обговорити проблему організації «екватору» — важливої події у житті справжнього студента. Спохопилися надто пізно, а все через старосту Ритку, не вельми діяльну особу, тому і актовий зал, і студентська їдальня, і навіть крихітне студентське кафе були зарезервовані мудрішими студентами заздалегідь. Наймати ж кафе у місті — надто дороге задоволення для студента. І коли дискусія на цю тему, здається, зайшла в глухий кут і більшість дівчат відверто сумували, до них підійшов юнак. Спочатку привітався зі старостою Риткою, назвавши її сусідкою. Дівчата за столом аж просіяли, де і сум щез. Високий, стрункий, чорнявий, швидкі сірі очі, свердлячий, трішки колючий погляд. На запитання Рити, що він, без п’яти хвилин випускник, робить в універі, трохи манірно та надто солодко посміхнувся. Оксані хлопець не сподобався, хоча кажуть, що доволі часто перше враження оманливе. Її товаришки так не вважали. Оксана схилилася над зошитом і щось креслила у ньому, щоб не натикатися зайвий раз на масні очі хлопця і не брати участі в розмові, яка йшла за столом і здавалася їй безглуздою. Не вічно ж він тут стовбичитиме. Дівчата надто награно хихотіли з його глупуватих жартів і активно пускали бісики в бік юнака. Очевидний брак чоловічої уваги на майже дівчачому факультеті.

— Агов, мала! Що там у зошиті загубила? Ти з нами?

Лише коли Ритка підштовхнула Оксану, та зрозуміла, що «агов» стосується її.

Оксана сердито відклеїла погляд від зошита.

— Слухай, я не «агов»! Зрозумів? До того ж ти нам заважаєш. — Оксана суворо обвела поглядом свій гурт, дівчата здивовано перезирнулися. — Може, підеш погуляєш, хлопче, га? Рито, це, здається, твій приятель, от і відійди з ним, поговоріть.

Хлопець здивовано витріщився на дівчину. Його рідко коли так дошкульно відшивали, майже в лоба, без попереджень. Ще б сказала: «Та пішов ти». Та, судячи з бойового настрою дівчини, це не проблема.

Згодом з’ясується, що Влад, так звати юнака, не лише сусід Рити, а й син проректора університету. Схоже, цього не знала лише Оксана. О, звісно, розумний, вродливий, гарне виховання. Перспективи і теде. Для дівчат — ласий шмат, тобто завидний наречений. Не одне дівоче серце мліє від спокуси затягнути його бодай на здибанку. «Одне зле — надто він непостійний, часто розбиває дівочі серця. Та все ж, знаєш, я б ризикнула, комусь таки пощастить», — вже в гуртожитку розмірковувала вголос Орися, одногрупниця, з якою Оксана мешкала в одній кімнаті. Ориська багато чого знала про Влада і навіть не приховувала, що хотіла б стати саме тією однією, якій пощастить. Влад — п’ятикурсник. Випускний курс, диплом, отже, рідко буває в університеті, тому не дивно, що Оксана його не зустрічала. Він фізик, а дороги філологів та фізиків так рідко перетинаються.

Несподівано для всіх п’ятикурсник Владислав взявся добровільно допомагати старості Ритці організовувати свято Екватора, незважаючи на свою так звану «колосальну зайнятість». Він доволі легко домовився про оренду вже ніби зовсім-таки «безнадійно» зарезервованого іншими актового залу (позачергово!) для проведення спільної дискотеки третьокурсниць-філологів з фізиками, де переважали хлопці. Дівчата просто шаленіли від задоволення. Вечір і справді вдався. Хороша музика, пристойна дискотека, а найважливіше — море хлопців. Звісно, Влад також прийшов. Дівчата ахали від заздрощів, бо увивався юнак лише за Оксаною. Ще б, так поталанило дівці! А вона носом крутить, ніби не розуміє свого щастя.

Оксані не подобався Владислав, не поділяла загального захоплення ним. Звичайно, татків авторитет розповсюджувався і на хлопця, хоча він так жодного разу і не прохопився перед Оксаною про те, хто у нього тато або чий він син. Не хизувався цією чеснотою, навпаки — натякав, що дуже журиться через майбутній захист, тому що вибрав тему мало досліджену і навіть його керівник диплому вважає, що неперспективну. Говорив наче й щиро, як зріла мудра людина, однак від цього не став Оксані ближчим.

Схоже, Влад не звик так легко здаватися і продовжував наполегливо набридати Оксані. Що норовливішою робилася Оксана, то більше шаленів і ставав настирливішим юнак. Вона то відчувала — гра в котика і мишку тішила дівоче самолюбство. Однак зараз, здається чи не вперше, вона повела себе трохи по-іншому: якщо і відштовхувала, то надто м’яко, не різко та зухвало, як зазвичай. Навіть собі не хотіла в цьому зізнаватися.

Увага хлопців ніколи не була для неї проблемою. Та все ж відшивати надто надокучливих завжди вміла легко. Хлопці інколи, коли бракує слів, полюбляють розпускати руки. І даремно… Тому що потім пояснити друзям, що синець на мармизі тобі набила дівка через те, що ти хотів домогтися її силою, не дуже приємно, не відмиєшся. Здається, Влад навів-таки довідки про Оксану, бо поводив себе стримано, інтелігентно, без зайвих випадів, взявши, очевидно, на озброєння вислів — вода і камінь точить. Море квітів посеред зими, навіть серенади під вікнами. Влад мав гарний голос, непоганий смак та, як з’ясувалося згодом, музичну освіту. Після пар підстерігав під університетом, знав напам’ять розклад її занять, потім чекав під бібліотекою. Оксана відмовляла йому в офіційних побаченнях, походах в кіно, не запрошувала ніколи до себе на чай, не приймала і його запросин. Колежанки дивувалися: чого їй ще треба? Розумний, красивий, дотепний, вихований, добре упакований, татові зв’язки, після навчання не треба сушити голову пошуками роботи. Зашлють тебе за розподілом на далекий хутір комарів годувати, де наймолодший молодець — дід Овідій, що почав парубкувати ще за царя Гороха, і будеш там вовком вити та розповідати про важку долю Марусі з повісті Квітки-Основ’яненка двом учням в класі, бо більше катма. Оксана лише скептично стенала плечима: ой, не вірила вона, що почуття в хлопця щирі, — надто нереальним це видавалося. Черговий трофей в колекції — не хотілося ним ставати. Ні квіти, ні пісні, ні зітхання та ходіння назирці не надто її переконували, тому що чула вона про не зовсім гарну славу Влада — розбиті надії та серця інших дівчат.

«Зіпсутий батьками, самовпевнений егоїст, дефективний бевзь, бабій» — такими приємними епітетами нагороджувала Оксана юнака позаочі, роблячи це зумисне, бо знала, що обов’язково сказане передадуть хлопцеві, ніби спеціально докидала хмиз до ватри. Отаке ходіння по муках тривало три місяці.

Наприкінці березня Оксана звично після пар вийшла на вулицю і раптом спохопилася, що чогось не вистачає. Не було поруч Владислава. Трохи розчарувало це дівчину, тому що після того, як вся твоя кімната пропахла свіжими квітами і смачними подарунками (від дорогих парфумів, перснів, прикрас категорично відмовлялася, від їжі заборонили відмовлятися дівчата, вічно голодні студенти. Ще би, в часи дефіциту хавати ікру та печінку тріски). Владислав, схоже, капітулював.

Тиждень нічого не відбувалося. Влад просто щез, навіть староста Рита нічого не знала. Оксана ловила себе на думці, що сумує за Владом, за його піснями під вікном з репертуару Цоя, за простодушними анекдотами, цікавенними розмовами про поезію Клеменса та Ґете: батько наполовину німець, і хлопець добре знав і цю мову, й літературу. Не вистачало їй і квітів, і самітньої постаті під бібліотекою, яка завжди на чатах. Її співмешканка Орися в’їдливо бовкнула:

— А, маєш… Хто перебирає, того Бог карає. Знайшов собі іншу, не таку холодну. Теж мені, недоторканна! Хе, а ти як думала? Ти не центр Всесвіту і навіть не сонце.