Оксана в інший день знайшла б що відповісти, а тут тільки сердито буркнула під ніс:

— Не твоє діло, — і заховала очі за сторінками книги.

Для себе зробила невтішний висновок — от і добре. Хай! Таке втрачати і не жаль, бо воно тобі насправді ніколи не належало.

Наступного дня, після другої пари, до неї підійшла староста групи Рита Власенко, здивовано тицьнула їй до рук записку і стенула раменами. Дівчина прочитала вголос: «Шановна Оксано Юріївно, велике прохання зайти в будь-який зручний для Вас час до мене. Маю до Вас приватну розмову. Я на робочому місці до 17:00. З повагою та наперед з вдячністю за цю маленьку послугу та розуміння, Сигізмунд Владиславович Брех».

Записка була від проректора, тобто батька Влада. Оксані трохи стало не по собі. У роті виник гіркий присмак, ніби вона проковтнула полинову настоянку.

Секретарка проректора зміряла Оксану прискіпливим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, недбало ковзаючи по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань.

Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Всі вони для неї — сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: при зарплаті в дев’яносто ре «виглядати-коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Все на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро — киянки, решта — провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним вбранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організованих спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання і вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора — Лєрочки та сумно зітхали. Хоча Лєрочка таки програвала Полінці, тому що була від неї старша (ой, ґвалт, аж на три роки), схильна до повноти і навіть шикарний одяг не приховував цього.

Так от, цього разу якраз Поліна уп’ялася в Оксану і стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:

— Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?

Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як те вона часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо посміхнулась та натиснула ґудзик зв’язку:

— Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…

Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:

— Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає — кави чи чаю. Мені прошу чаю.

Секретарка вкотре витріщилась на Оксану, чекаючи відповіді на поставлене проректором питання. Дівчина роздратовано глипнула на Поліну, рвучко відкрила оббиті чорним дерматином двері кабінету і зайшла досередини.

Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм в не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко — це навіки!

Посередині кімнати стояв величезний стіл для нарад, припнутий тісно до робочого столу голови кабінету, по обидва його боки тягнулась вервечка з м’яких зручних стільців. Коли Оксана ввійшла, проректор миттю опинився поруч, простягнувши запопадливо руку для привітання. Дівчина здивовано витріщилася на нього. Сигізмунд Владиславович вважався досить приємним чоловіком, однак завжди тримав субординацію між собою та студентами. А тут така штукенція виходить, що зустрічають її, як рівню. Оксана на автоматі потисла долоню проректора. Рука професора була холодна мов лід, навіть трішки тремтіла:

— Доброго дня, шановна Оксано Юріївно, прошу проходити. Радий вас бачити. Сідайте, голубонько, де вам зручно. Будьте ласкаві!

Оксана невпевнено підійшла до столу і всілася на крісло, третє від столу проректора. Сигізмунд Владиславович розташувався навпроти. Дівчина не звикла ховати очі, тому, чекаючи початку бесіди, зосереджено втупилася в професора. Про те, що розмова трохи незручна для поважного господаря кабінету, говорила його поведінка. Чоловік нервував.

— Шановна Оксано! Мені дуже приє…

Чоловік не встиг продовжити, тому що двері кабінету несподівано відчинилися і в кімнату ввійшла, впевнено цокаючи високими підборами вишуканих шкіряних чобіток, секретарка Поліна з тацею перед собою. На таці стояв пузатий фарфоровий чайник, два горнятка, цукерниця. Оксана знала, що той сервіз немало коштує, тому що в них вдома був такий. Діставався він з глибини скляного серванта лише в унікальних випадках. Таких випадків на Оксаниній пам’яті було лише два. Перший — коли татові вручили орден за затримання небезпечного рецидивіста і його після важкого поранення приїхав привітати сам міністр внутрішніх справ УРСР. Він і подарував той сервіз, примусивши маму подавати чай виключно в ньому, а тато саме повернувся додому після лікарні, і його провідувала поважна делегація. Оксана тоді була в дев’ятому класі і все гарно пам’ятає. Другий раз чаювали, коли Оксана закінчила школу і татко на честь цього добряче хильнув і без дозволу дружини влаштував родичам гучний прийом. Ой, непереливки були йому наступного дня, дісталося на горіхи від мами. Так, горнятка справді красиві — сліпучо-білосніжна порцеляна, розцяцькована ніжними бузковими незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, яка виблискує не гірше від білизни порцеляни.

— Сигізмунде Владиславовичу, там до вас…

Проректор не дав договорити секретарці. Він нервово сіпнувся і крикнув на дівчину:

— Поліно, мене ні для кого немає! Я тобі вже декілька раз про це сьогодні торочив. У мене надважлива розмова. Господи, це не дівчина, а шафа. Та також людської мови не розуміє. Ба гірше — страус. Тьху ти, жирафа. Іди-іди, чай я сам наллю.

Такою збентеженою Поліну Оксана ще не бачила. Червона фарба залила обличчя білявки. Красуню щойно обізвали шафою, страусом і жирафою, та й ще в присутності якоїсь там студентки. На порозі дівчина несподівано перечепилася своїми підборами і впала вже у приймальній. Оксана не втрималася і пирснула. Подія, звісно, виняткова — з неба на землю гуп. Сигізмунд Владиславович мигцем кинувся до дверей і, замість поцікавитися долею секретарки чи допомогти сердешній підвестися на ноги, сердито зачинив їх.