Проректор акуратно наливав чай, руки його ледь помітно тремтіли. Оксана ввічливо, щоб не зосереджуватися на цьому моменті, відвела погляд. Типу, оглядала інтер’єр кабінету. Зліва стояли стелажі з папками і книгами. В тому ж куті — величезний долівковий годинник, вищий від Оксани на півголови, бачила такі в музеї. Виглядав як антикварна річ, чомусь Оксані здалося, що саме так воно і є. Мав щілину для ключа. «Щоб зайти в його передпокій, слід бути його господарем», — прошмигнула головою недоречна думка. Римські цифри горіли позолотою, як і стрілки годинника. Внизу під круглим циферблатом рухався позолочений маятник. Годинникова хатка була зроблена з добротного червоного дерева. В сортах, звісно, Оксана не розбиралася, та він чимось нагадував їй ті меблі з червоного дерева, які вона бачила під час екскурсії в Маріїнському палаці. Як це екскурсовод назвала той сорт дерева, здається, перемерзла вишня…

Тим часом проректор чемно відкашлявся, стараючись привернути до себе увагу:

— Вам чай з цукром чи без?

— Одну ложечку, будь ласка. Дякую. — Оксана питально дивиться на проректора.

— Пригощайтесь, голубонько. Е-е-е… Оксано! — кх-кх, — Оксано Юріївно! Шановна Оксано…

Чоловік схвильовано піднімає до вуст порцелянове горнятко і відсьорбує чай.

— Сигізмунде Владиславовичу, будь ласка, просто Оксана. — Юнка старається вкласти в голос якнайбільше щирості, а то проректор ще задихнеться від хвилювання.

Чоловік киває головою і робить іще один ковток чаю. Оксана терпляче чекає і незворушно дивиться на проректора. Цього її навчив тато, слідчий карного розшуку з двадцятирічним досвідом, — щирість у погляді завжди обеззброює.

Наче подіяло, Сигізмунда Владиславовича попустило:

— Оксано! Ви, очевидно, знаєте, що Владислав, той настирливий телепень, що за вами впадає, мій син?

Оксана киває головою.

— Даруйте за відвертість і не ображайтесь на старого чоловіка. Розмова може здатися вам трішечки дивною. Тому… З чого ж почати? О, так! Ми з дружиною думали, що у Владика стосовно вас чергове захоплення, пограється хлопчина і все. Так, зрештою, завжди бувало. Та це спочатку затягнулося на три тижні, а згодом і на три місяці. Зрозумійте мене вірно, я завжди був проти таких різнобарвних захоплень свого сина протилежною половиною, попереджав його, що мусить мати моральну відповідальність за своє розпусне життя. До того ж найчастіше дівчат приваблює не він персонально, як особистість, а соціальне становище його батьків, матеріальне забезпечення, стан в суспільстві. Так-так, звісно, Владик вихований, освічений молодий чоловік, встояти перед шармом такого мужчини майже неможливо. До слова, це все заслуга Ірени Георгіївни, моєї дружини. Вона ніколи не жаліла сили, натхнення, запалу, часу та й грошей, звичайно, на його виховання. Все найкраще тільки для Владислава. Син закінчив музичну школу, хлопчина дуже обдарований, всебічно розвинений, гарно малює, пише вірші, знає три іноземні мови, перспективний науковець.

Оксана закліпала очима, вона нічого не розуміла. Якась плутанина. А їй що до того? Вона не претендує ні на освіту, ні на статки Владислава, ні, власне, на нього загалом. Невже проректора зле проінформували?

Професор знову ковтнув чаю. Дивлячись на кепський вигляд старого, Оксана подумала, що п’ятдесят грамів коньяку стали б у пригоді.

— Можливо, ми багато йому дозволяли. Але ви повинні мене зрозуміти, шановна Оксано Юріївно, тобто Оксано! Все надто складно. Наш перший син Едуардик помер у шістнадцять від лейкемії. Владиславко — наша пізня дитина, Іренка народила його в тридцять сім. Розумієте мене?

Оксана ствердно захитала головою. Хоча наразі нічого не розуміла. Якийсь сумбур та й годі.

— У Владика чудові перспективи. Він закінчує університет, сподіваюсь, із червоним дипломом, йому завізовано місце в аспірантурі, вже зараз його наукові праці перекладені на десятки мов світу, його кличуть-запрошують на симпозіуми в різні куточки нашої планети. Він дуже перспективний науковець, запевняю вас. Щиро перепрошую, якщо повторююсь. Одначе я не перебільшую — у Владика грандіозні успіхи. У нього високі життєві орієнтири та пріоритети і прекрасні гени. А то вельми важлива річ, мушу зауважити. — Сигізмунд Владиславович, схоже, забувся на мить, де він зараз перебуває, і почувався, наче на лекції. — Звісно, наречена нашого сина має бути під стать йому — високоосвічена, ерудована, високоморальна, зі шляхетної аристократичної родини. Певна річ, що від претенденток відбою немає. Та зараз не про це. Отож, все вкупі має витворити певну збалансовану будівлю особистості. Тут я цілком згоден з Фрейдом: «Людина отримує спадковість і оточення як будівельний матеріал для формування будівлі особистості, проте в архітектурному рішенні відображається і власний стиль». Отут в нашого сина все гаразд — і з генами, і з вишуканим оточенням, і власним стилем.

«Еге ж, зваблені та покинуті дівчата, суперстиль, тьху ти!» — промайнула головою юнки бунтарська думка.

Дівчина, очевидно, зробила свої великі очі ще більшими, тому що професор поперхнувся чаєм і голосно закашлявся.

Отут Оксана врешті знайшла нагоду і втрутилася в монолог поважного чоловіка. Вона, здається, нарешті все втямила. Це не Поліна жирафа, це вона — тупа кретинка, сидить, вуха розвісила, чай п’є:

— Сигізмунде Владиславовичу! Мені це відомо. Можливо, не все, однак майже все. Разом зі мною в групі вчиться ваша сусідка Маргарита Власенко. Ви уявити собі не можете, якими балакучими бувають дівчата. А втім, суті справи це не змінює. Правда ж?

Оксана встає з-за столу.

— Я не домагаюся вашого сина і ніколи не домагалася. Не журіться, будь ласка, і так не переймайтесь. Все у нього буде гаразд, і перспективи, і далекосяжні плани, і наречена з його достойного кола з достойними генами, ви ж самі кажете, що від претенденток відбою нема. Владислав мені не подобається, як це не дивно звучить, запевняю вас. Можете спати спокійно і дружині своїй передайте — хай не журиться. В мене, як ви кажете, інші життєві орієнтири та пріоритети, до того ж геть паскудне «архітектурне рішення». Хм, гени та оточення підвели, вишуканості замало. Можна було мене й не кликати. Достатньо лише навести довідки у вашої секретарки Полінки, та завжди все і про всіх знає. Дякую за чай. — Оксана зробила паузу, згадала мармизу задаваки Поліни і не втрималася: — Хоча я просила кави.

Оксана рішуче встає з-за столу, збираючись піти. І раптом затинається на півслові: «До поба…» Старий професор плаче.

Все виявилося не так, як вона почула. Владислав, схоже, направду закохався, тому що закинув навчання, науку, батьків, спорт, цілими днями ходив за Оксаною, мов сновида, а вночі не спав, бринькав на гітарі. Ірена Георгіївна терпляче чекала, коли це все врешті закінчиться. Бо то не вперше у сина таке потьмарення, що поробиш — творча натура, переповнення серця емоціями. Минув місяць, два, три, і це не проходило. Хлопчик геть очманів, став потайний, зажурений, грубіянив матері, а вона ж у нього всю душу вклала. Тож Ірена Геннадіївна, закономірно, почала вимагати, щоб чоловік відрахував нестерпну дівку з університету, може, тоді синок вгамується. Як кажуть: «Очі не бачать — серце не болить». Владик випадково підслухав тираду матері та пригрозив, що якщо хоча б волосинка впаде з голови дівчини, то він зречеться батьків і вони більше його ніколи не побачать. Бідолашна Ірена через пережитий шок аж в лікарню потрапила, а сину — байдуже. Мати в лікарні два тижні лежала, а він лише один раз її провідав. Сухі «ма» і «па-па» — все, чого діждалася бідна жінка! Владика наче підмінили! І ось, маєш. Добігався, виснажив себе до межі. Занедужав. Дістав двосторонню пневмонію, вже тиждень в лікарні. З кожним днем усе гірше. Зрідка приходить до тями, висока температура, марить і кличе Оксану. Лікар каже, що ліки не будуть допомагати, поки хворий цього сам не захоче.