Я прокашлявся, проте без толку. Ані слова вимовити не міг.

— І що це для мене значить, спитаєте ви? Небагато. Були часи в цій частині світу, коли чоловік міг в’їхати в місто з кількома книжками в сідельних торбах, окулярами на носі й краваткою на шиї і стати директором школи та залишатися ним впродовж двадцяти років. До того ж було це не так вже й давно. Ви чудовий збіса учитель. Діти це розуміють, я це розумію, і Мімі також це розуміла. А для мене це дуже багатозначить.

— А Еллен знає, що я сфальшував інші документи?

Бо Еллен Докерті була наразі виконувачем обов’язків директора, а коли у січні збереться шкільна рада, її затвердять на цій посаді назовсім. Інших кандидатур не було.

— Аж ніяк, і не взнає. Не від мене принаймні. Мені здається, їй цього не варто знати. — Він підвівся. — Але є одна особа, котра муситьзнати правду про те, де ви були і що робили, і особа та знана нам леді бібліотекарка. Якщо у вас з нею це серйозно, тобто. А чи серйозно?

— Так, — відповів я, і Дік кивнув так, ніби це вирішувало все.

Хотілося мені, щоб так це й було.

Завдяки Діку Сімонсу Сейді нарешті пізнала, що воно таке — займатися коханням після заходу сонця. Коли я спитав у неї, як їй це, вона відповіла, що чудесно.

— Але ще більше я наперед смакую, як прокинуся вранці поряд з тобою. Ти чуєш вітер?

Авжеж. Той ухкав пугачем попід карнизами.

— Тобі від цих звуків робиться затишніше?

— Так.

— Я зараз дещо скажу, я маю надію, ти через це не відчуєш незручності.

— Скажи.

— Мені здається, я в тебе закохалася. Можливо, це просто секс. Я чула, що люди часто так помиляються, але не думаю.

— Сейді?

— Так? — вона намагалася усміхнутись, але виглядала зляканою.

— Я тебе теж кохаю. І тут нема ні «може», ні помилки.

— Слава Богу, — промовила вона і притулилася ще тісніше.

Під час нашого другого візиту до «Кендлвудських Бунгало» вона готова була говорити про Джонні Клейтона. «Тільки вимкни світло, гаразд?»

Я зробив, як вона просила. Поки розповідала, вона викурила три сигарети. Під кінець вона вже важко ридала, хоча, либонь, не через болючі спогади, а радше від ніяковості. Для більшості з нас, я гадаю, легше визнати, що ми робили щось зле, аніж те, що десь ми виявилися дурниками. Ні, з нею було не зовсім так. Цілий світ відмінностей пролягає між глупством і наївністю і, як і більшість добропорядних дівчат середнього класу, котрі доходили зрілості у сорокових-п’ятдесятих роках, Сейді не знала майже нічого про секс. Вона сказала, що фактично ні разу не бачила пеніса, поки не подивилась на мій. Було, мельком їй відкривався пеніс Джонні, але, як вона розповіла, якщо чоловік помічав її спрямований туди погляд, він хапав її за обличчя і відвертав його з такою чіпкістю, що заледве якась мить залишалася до болю.

— Але це завжди було болючеобразливо, — сказала вона. — Ти розумієш?

Джон Клейтон походив зі звичайної релігійної родини, нічого фанатичного за ними не вбачалося. Був милим, розсудливим і уважним. Не чемпіон світу в почутті гумору (майже зовсім його не мав, якщо точніше), але, як здавалося, він обожнював Сейді. Її батьки обожнювали його. Клер Дангіл особливо нетямилася від Джонні Клейтона. Ну й, звісно, він був вищим за Сейді, навіть коли вона взувала щось на підборах. Після довгих років насмішок з неї, цибатої, це був важливий фактор.

— Єдина річ, яка мене непокоїла перед заміжжям, це його нав’язлива акуратність, — сказала Сейді. — Всі його книжки стояли в абетковому порядку, і якщо якусь траплялося переставити, він дуже розстроювався. Він нервувався, якщо бодай одну з них було взято з полиці — це відчувалося, виникала напруга. Він голився тричі на день і повсякчас мив собі руки. Було, хтось із ним поручкається, він вибачається і мерщій біжить до ванної, щоби якомога швидше їх помити.

— А також координація кольорів одягу, — додав я. — Того, що на ньому надітий, і того, що в шафі, і горе тому, хто бодай щось там пересуне. Він упорядковував речі в коморі в абетковому порядку? Або вставав іноді посеред ночі, щоб перевірити, чи вимкнуті пічні конфорки, чи замкнуті двері?

Вона перевернулася до мене, очі широко розплющені, здивовані у темряві. Привітно рипіло ліжко; скиглив вітер; деренчала ослаблена шибка.

— Звідки ти це знаєш?

— Це обсесивно-компульсивний розлад, або коротко ОКР. Невроз нав’язливих станів. Говард… — я замовк. «Говард Х’юз [450] серйозно страждав на нього», — мало не промовив я, хоча, можливо, зараз це ще не було актуальним. А навіть якщо вже було, публіка про це могла ще не знати. — Один мій старий приятель мав такий розлад. Говард Темплтон. Давно. Він завдавав тобі болю, Сейді?