— Давай, куме, витягай. Я здогадуюся, що там всередині, тож якщо твоя рука з’явиться не пустою, тобі гарантована гелловінська закуска у вигляді вісімнадцяти дюймів японської сталі. Ця штука вельми гостра. Виштрикнеться прямо з іншого боку твоєї голови.

Я витяг руку з торби — порожню — і обернувся, щоб побачити Безпідтяжка. Волосся падало йому на вуха й лоба масним клоччям. На блідому, зарослому щетиною обличчі плавали темні очі. Я відчув досаду таку потужну, що її можна було вважати майже відчаєм. Майже… проте не зовсім. «Навіть якщо воно мене вб’є, — знову подумав я. — Навіть якщо».

— У торбі нема нічого, окрім батончиків, — промовив я м’яко. — Якщо бажаєте покуштувати, містере Теркотт, вам достатньо лиш попрохати. Я вам дам.

Він підхопив торбу, раніше ніж я встиг її торкнутись. Зробив це рукою вільною від клинка, який виявився багнетом. Не знаю, чи насправді той був японським, чи ні, але те, як він зблискував у в’янучому смерку, схиляло мене до того, аби погодитися, що цей багнет дійсно надзвичайно гострий.

Він порився в торбі й дістав звідти мій «поліцейський спеціальний» револьвер.

— Нічого, крім батончиків, кажеш? Це мені щось мало нагадує батончик, містереЕмберсон.

— Мені це потрібне.

— Атож, і людям в пеклі треба води, але хто ж їм дасть.

— Тихіше, будь ласка, — попрохав я.

Він засунув мій револьвер собі за пояс — саме так, як я сам хотів був зробити, коли продеруся крізь живопліт на подвір’я Даннінгів, — а тоді тицьнув багнетом ледь мені не в очі. Знадобилося чимало волі, щоб не відсахнутися назад.

— Не наказуй, що мені ро…

Він здригнувся. Потер собі спершу живіт, потім груди, а потім щетинисту колону шиї так, ніби щось там застрягло. Я почув, як щось хруснуло в нього в горлі, коли він глитнув.

— Містере Теркотт? З вами все гаразд?

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — А тоді, не чекаючи на відповідь: — Це ж Піт, авжеж? Бармен у «Тьмяному». Він тобі сказав.

— Так. А тепер і в мене є запитання до вас. Ви давно стежите за мною? І навіщо?

Він безрадісно усміхнувся, показавши відсутність пари зубів.

— Це вже два запитання.

— Ну, то дайте відповідь на них.

— Ти поводишся, — він знову здригнувся, глитнув знову і сперся спиною на стіну гаража, — ніби ти тут командир.

Я оцінив на око блідість і змучений вигляд Теркотта, нехай містер Кін і був сучим сином з ноткою садизму, але діагност, як мені здалося, він непоганий. Кінець кінцем, хто ще, як не тутешній аптекар, мусить знати, що ходить містом? Я був цілком певен, що мені більше не знадобиться решта каопектату, а от Біллу Теркотту цілком можливо. Не кажучи вже про підтримуючі труси, коли вірус у ньому по-справжньому візьметься до роботи.

«Це може вилитися у щось або дуже добре, або дуже погане», — подумав я. Та все це було лайно. Нічого доброго не передбачалось.

«Не переймайся. Нехай говорить. А щойно він почне ригати — якщо це станеться раніше, ніж він переріже тобі горло або застрелить з твого власного револьвера, — кидайся на нього».

— Просто скажіть мені, — промовив я, — думаю, я маю право знати, оскільки вам я нічогісінько не зробив.

— Зате йомути задумав щось зробити, ось що я думаю. Усе те, що ти патякав по місту про купівлю нерухомості — то все повне лайно. Ти приїхав сюди, щоби знайти його. — Він кивнув на дім по той бік живоплоту. — Я це зрозумів у ту ж мить, як його ім’я вискочило з твого рота.

— Як це вам так удалося? У цьому місті повно Даннінгів, ви самі це казали.

— Йо, але тільки один, який мені не байдужий.

Він підняв руку з багнетом і рукавом витер піт собі з лоба. Я міг би накинутися на нього в ту мить, але побоявся, що шум бійки приверне чиюсь увагу. А якщо вистрелить револьвер, найімовірніше, саме я буду тим, кому дістанеться куля.

А ще мені стало цікаво.

— Мабуть, десь на своєму шляху він зробив вам неабияке добро, якщо ви перетворилися на його янгола-охоронця.

Він безрадісно реготнув:

— Це таки смішно, пацику, але в якомусь сенсі й правда. Гадаю, в якомусь сенсі я його янгол-охоронець. Принаймні зараз.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю те, що він мій, Емберсоне. Цей сучий син убив мою меншу сестричку, і якщо хтось і всадить у нього кулю… або перо, — він помахав багнетом перед своїм блідим, зловісним обличчям, — то це буду я.

Я дивився на нього з роззявленим ротом. Десь віддалік проторохтіла серія вибухів, якийсь бо гелловінський зловмисник забавлявся з хлопавками. По всій Вітчем-стрит чулися дитячі викрики. Але тут ми були лише вдвох. Кристі з її приятелями-алкоголіками називали себе друзями Білла [236] ; ми ж з ним були ворогами Френка. Чудова команда, можна сказати… хоча Білл «Безпідтяжко» Теркотт не дуже скидався на командного гравця.