Він пояснив їй російською. Марина розвела руками в жесті «що тут зробиш» і обняла його. Лі поцілував її в щоку і взяв з коляски дитину. Він її підняв високо в себе над головою, а Джун сміялася, тягнучись ручками, намагаючись вхопити батька за волосся. Вони разом зайшли в дім. Щаслива маленька родина, непіддатна тимчасовому тиску злигоднів.

Це тривало до п’ятої години вечора. Я вже зібрався було їхати до себе на Нілі-стрит, аж тут помітив Маргариту Освальд, вона наближалася від автобусної зупинки на Вінскот-роуд.

«А ось і халепа надходить», — подумалось мені, і який же я був правий.

І знову Маргарита уникла пастки так і не відремонтованої сходинки; знову вона увійшла до хати без стуку; феєрверк вибухнув моментально. Вечір стояв теплий, і вікна там були відчинені. Я знехтував дистанційним мікрофоном. Лі зі своєю матір’ю лаялися на повній гучності.

Його не звільнили з роботи у «Зварювальній компанії Леслі» врешті-решт, як з’ясувалося. Він сам її покинув. Шукаючи його, бос зателефонував Вейді Освальд, бо йому якраз не вистачало робітників, а не отримавши допомоги від дружини Роберта, зателефонував уже й Маргариті.

— Я збрехалазаради тебе, Лі! — волала Маргарита. — Я сказала, що в тебе грип! Чому ти завжди змушуєш мене брехати заради тебе?

— Я не змушую тебе ні до чого! — кричав він їй у відповідь. Вони стояли у вітальні ніс проти носа. — Я не примушую тебе нічого роботи, а ти все одно робиш!

— Лі, як ти збираєшся забезпечувати свою сім’ю? Ти мусиш працювати!

— Та знайду я собі роботу! Нехай тебе це не хвилює, ма!

— Де?

— Я ще не знаю…

— Ох, Лі! Як ти платитимеш оренду?

— …але в неї повнісінько друзів. — Він кивнув пальцем на Марину, котра аж здригнулася. — Путнього чогось від них майже нічого, але, може, хоч тут на щось придадуться. Краще б ти йшла звідси, ма. Вертайся додому. Дай мені хоч віддихатися.

Маргарита метнулася до дитячого манежу.

— Звідки тут це з’явилося?

— Ті друзі, про котрих я тобі казав. Половина з них багачі, а решта пнуться. Їм подобається балакати з Риною. — Лі в’їдливо ощирився. — Підстаркуваті котрі, ті зирять сласно на її цицьки.

— Лі! — шокований голос, але вираз в неї на обличчі… задоволений? Мамочка зраділа люті, яку дочула в голосі свого синочка?

— Іди вже, ма. Дай нам трохи спокою.

— Вона хоча б розуміє, що чоловіки, котрі щось дарують, очікують і собі чогось навзаєм? Вона розуміє це, Лі?

— Забирайся к чорту геть! — потрясаючи кулаками. Ледь не танцюючи від безсилої люті.

Маргарита посміхнулася:

— Ти розстроєний. Та й нема дива. Я прийду знову, коли ти краще собою володітимеш. І тоді я допоможу. Я завжди хочу допомогти.

І раптом вона кинулася до Марини з дитиною. Точнісінько, наче в атаку. Обцілувавши личко Джун, вона рушила кімнатою назад. Вже біля дверей вона обернулася, показуючи на дитячий манеж:

— Скажи їй, щоб гарненько це почистила, Лі. У людських залишках завжди повно мікробів. Якщо дитинка захворіє, ти ніколи не настачишся на лікаря.

— Ма! Йди!

— Мене вже нема, — лагідна, як молоко з булочкою. Вона покрутила пальцями в дитячому жесті «бай-бай» і зникла за дверима.

Марина, тримаючи дитину, як щит, підійшла до Лі. Вони почали говорити. Потім кричати. Сімейна солідарність розвіялась за вітром; Маргарет про це потурбувалася. Лі забрав дитину, почав її колисати на згині руки, а тоді — абсолютно несподівано — бахнув в обличчя свою дружину. З носа і губ у неї ринула кров, голосно ридаючи, Марина впала. Лі дивився на неї. Дитина також почала плакати. Лі погладив Джун по її ніжному волоссячку, поцілував доню в щічку, знов почав її колихати. Важко підводячись, в полі зору з’явилася Марина. Лі вдарив її боковим, і вона знову повалилася. Я побачив тільки мельк темної хмари її волосся.

«Кинь його, — подумав я, розуміючи, що вона на це нездатна. — Бери дитину і тікай. Поїдь до Джорджа Бухе. Зігрій його постіль, якщо на те підеться, але забирайся геть від цього сухореброго монстра, материного підкаблучника, якомога швидше».

Але на ділі це Лі її кинув, принаймні на якийсь час. Я більше ніколи не бачив його на Мерседес-стрит.

Це було їхнє перше розставання. Лі поїхав у Даллас шукати роботу. Я не знаю, де він ночував. Згідно з нотатками Ела, у ХАМі [543] , але насправді не там. Можливо, він знайшов собі місце в якомусь з будинків дешевих мебльованих кімнат у середмісті. Мене це не обходило. Я знав, що вони знову зійдуться і винаймуть квартиру наді мною, а наразі я вже від них втомився. То було велике полегшення, не слухати оте його уповільнене записом «я знаю», яке він промовляв десятки разів упродовж будь-якої розмови.