— А хіба це дивно? — міз Еллі заговорила різко. — Тут чимало спогадів для Сейді, багато з них пов’язаних з деяким чоловіком, до якого вона все ще має почуття. Гарний чоловік і чудовий вчитель, але сягнув успіху під фальшивим прапором.

Оце вже дійсноболюче.

— Там справа в іншому, здається. Вона говорила про наближення якоїсь кризи, про яку чула від… — Від випускника Єлю, котрий сидить під дверима в історію? — Від когось, з ким вона познайомилася в Неваді. Її чоловік вже колись був натовк їй у голову всяких нісенітниць…

— Їй у голову? В її гарненьку голівку? — тепер уже не просто різкість, тепер звучав уже справжній гнів. Через це я відчув себе маленьким і зніченим. — Джордже, переді мною стос паперів з милю заввишки, і я мушу з ними усіма розібратися. Ви не можете піддавати Сейді Дангіл віддаленому сеансу психоаналізу, а я не можу допомогти вам у ваших проблемах з коханням. Єдине, що я можу, це порадити вам розповісти всю правду, якщо Сейді вам небайдужа. Краще раніше, аніж пізно.

— Ви не бачили десь там поблизу її чоловіка, я сподіваюся?

— Ні!На добраніч, Джордже.

Вдруге за сьогоднішній вечір жінка, яка була мені не чужою, кинула слухавку. Новий персональний рекорд.

Я пішов до спальні і почав роздягатись. Приїхала «в порядку». «Раділа», що повернулася до своїх друзів у Джоді. А тепер не в порядку. Бо розривається між вродливим, та ще й таким, котрий прискореним темпом мчить до успіху, новим хлопцем і високим таємничим незнайомцем з невидимим минулим? Таке пояснення цілком годиться для якогось любовного роману, але якби це пояснення було наразі слушним, чому тоді вона не була пригніченою, коли повернулась з Невади?

Неприємна думка прохромила мене: а може, вона п’є? Багато. Потайки. Що в цьому неможливого? Моя дружина роками була потайною п’яницею — фактично ще до того, як я з нею одружився, — а минуле прагне гармонії. Легко було б від цього відмахнутись, сказати собі, що міз Еллі щось би вже запідозрила, але п’яниці бувають вельми тямущими в хитрощах. Подеколи минає багато років, перш ніж людям розвиднюється. Якщо Сейді вчасно з’являється на роботу, Еллі може й не помічати, що в неї червоні очі, а віддих густо відгонить м’ятою.

Думка ця ймовірно була анекдотичною. Всі мої припущення базувались тільки на підозрах, які лише доводили, що Сейді мені й досі небайдужа.

Я лежав навзнак у ліжку, дивлячись в стелю. У вітальні клектав нафтовий камін — чергова холодна ніч.

«Попустися, друже, — промовив Ел. — Ти мусиш. Пам’ятай, ти там не для того, щоб отримати…»

Дівчину, золотий годинник і все таке інше. Авжеж, Еле, я про це пам’ятаю.

«Крім того, вона, скорше за все, в порядку. Це ти маєш проблему».

І фактично не одну, як на те, тож я довго ще не міг заснути.

Наступного понеділка, коли я вже звично вкотре проїжджав повз будинок № 214 на Західній Нілі-стрит в Далласі, я помітив там припаркований на під’їзній алеї довгий сірий катафалк. Дві гладкі леді стояли на ґанку, дивилися, як пара чоловіків у темних костюмах, засовують ззаду в катафалк ноші. На ношах лежало тіло, накрите простирадлом. З хибкого на вигляд балкона над ґанком на це також дивилася молода пара, яка займала верхню квартиру. Їхня найменша дитина спала на руках у матері.

Візок з попільничкою на поручні осиротіло стояв під тим деревом, де його старий пасажир проводив влітку більшість своїх днів.

Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.

— Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.

Старша з них — дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, — сказала:

— Ви з’являлися тут раніше.

«Авжеж, з’являвся, — хотів було я сказати. — Ця штука загадковіша за професійний футбол».

— Він вас бачив, — не звинувачуючи, просто констатуючи факт.

— Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?

— Ні, — відповіла молодша. — Він мав якусь страх– овку. Ледь не єдино-одно, що він мав. Окріім іще кількох медалей у коробці. — Вона схлипнула. Кажу вам, у мене трохи серце рвалося, бачити, якими вбитими горем були ті леді.