— Він говорив, що ви привид, — сказала мені вдовиця. — Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.

«А чого не в Мозелл? — подумав я. — Туди від’їжджають, покидаючи житло».

— Чого вам тре’а? — спитала молодша. — Нам тре’а знайти й відвезти йому костюм туди, у похоронну контору.

— Я хотів би дізнатися номер вашого хазяїна, — сказав я.

Очі вдовиці сяйнули.

— С’іільки це коштуватиме вам, містере?

— Я дам вам його безплатно! — гукнула молода жінка з балкона на другому поверсі.

Осиротіла дочка підняла голову і наказала їй заткнути її йобаний рот. Це було в Далласі. Не гірше, як в Деррі.

Сусідська привітність.

Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі [527] . Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені — худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.

Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував — принаймні мені — «дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть. Бо я є ДЖОРДЖ».

Я підключив магнітофон, одяг навушники і націлив миску з мікрофоном на протилежний бік вулиці.

Марини ніде не було видно. Лі сидів на дивані, читав якусь товсту книжку в паперовій обкладинці при світлі лампи на бюро. Почувши кроки на ґанку, він підняв нахмурено голову і пожбурив книжку на кавовий столик. «Знов ті чортові емігранти», — либонь, подумав він.

Але пішов відчинити на стук. Він простягнув руку до срібноволосого незнайомця на ґанку, але де Мореншильд його здивував — і мене також — він ухопив Лі в обійми і розцілував у обидві щоки. А потім відсунув від себе, тримаючи за плечі. Заговорив він глибоким, акцентованим голосом — мені подумалося, що акцент у нього не російський, а радше німецький.

— Дайте подивитися мені на юнака, котрий подорожував у таку далечінь і повернувся звідти зі своїми незламними ідеалами!

І він знов притягнув Лі до себе в обійми. Голова Освальда вигулькнула над плечем цього величного чоловіка, і я побачив дещо ще більш дивовижне: Лі Гарві Освальд посміхався.

З дитячої спальні вийшла Марина з Джун на руках. Побачивши Бухе, вона радісно скрикнула, подякувавши йому за манеж і за, як це вона назвала своєю непевною англійською, «дитячі гуляточки». Бухе відрекомендував худого чоловіка Лоренсом Орловим — полковник Лоренс Орлов, до ваших послуг, — а де Мореншильда «другом всієї російської громади».

Бухе й Орлов на підлозі посеред кімнати зайнялися встановленням манежу. Марина стояла поряд з ними, щебечучи щось російською. Орлов, як і Бухе, схоже, очей не міг відірвати від молодої матері-росіянки. Марина була одягнена в блузку з рюшами й шорти, під якими її ноги здавалися безкінечно довгими. Усмішка Лі зав’яла. Він повертався до звично притаманної йому похмурості.

От лишень зробити цього йому не дозволив де Мореншильд. Він помітив і підібрав книжку, яку перед тим читав Лі.

— «Атлант випростався»? — Заговорив він тільки до Лі. Цілком ігноруючи решту присутніх, котрі завзято поралися біля дитячого манежу. — Айн Ренд? Навіщо молодому революціонерові таке? [528]

— Щоби пізнати власного ворога, — відповів Лі, і коли де Мореншильд вибухнув реготом, усмішка знову повернулася на лице Лі Освальда.

— І що ти вирозумів із цього cri de coeurміс Ренд?

Певна струна бренькнула в моїй душі, коли я прослуховував записану плівку. Я двічі перемотував її назад до цієї фрази, аж поки мені сяйнуло: майже точно такими ж словами Мімі Коркоран колись запитувала в мене про «Ловця в житі».

— Гадаю, сама вона проковтнула отруєну наживку, — відповів Освальд. — А тепер заробляє гроші, продаючи її іншим людям.

— Саме так, друже мій. Ніколи не чув кращого визначення. Настане день, коли Ренди всього світу даватимуть відповідь за свої злочини. Ти віриш в це?

— Я це знаю, — відповів Лі. Це в нього прозвучало безапеляційно.

Де Мореншильд поплескав по дивану.

— Сідай поряд. Я хочу почути про твої пригоди на моїй батьківщині.

Але спершу до Лі й де Мореншильда з чимсь звернулися Орлов і Бухе. Почалася жвава розмова російською. Лі виглядав розгубленим, але коли де Мореншильд сказав йому щось, також російською, Лі кивнув і кинув кілька слів Марині. Те, як він махнув рукою на двері, ясно дало зрозуміти сенс: «Давай, катай тоді».