— Хтось мусить зупинити тих двох курвалів.

— Дарма ти називаєш генерала Вокера придурком, — почав де Мореншильд лекторським тоном. — Хергіс, так, гаразд. Хергіс кумедний. Я, між іншим, чув, що він, як багацько хто з його колег, особа зі збоченими сексуальними апетитами, радий поштрикати маленьку дівчинку в передок зранку, а маленького хлопчика в задок надвечір.

— Блядь, та це ж огидно! — голос Лі на останньому слові зірвався, мов у підлітка. Потім він розсміявся.

— Але Вокер, ген-ген, то зовсім інший казан з раками, він високо стоїть у Товаристві Джона Берча [565] …

— Це ті фашисти, що ненавидять євреїв!

— …і я передбачаю день, і то невдовзі від сьогоднішнього, коли він стане їхнім вождем. А отримавши довіру й підтримку інших груп скажених правих, він навіть може знову спробувати балотуватися на пост… тільки цього разу не губернатора Техасу. Я підозрюю, що приціл у нього встановлено вище. На Сенат? Можливо. Чи навіть на Білий Дім?

— Цьому ніколи не бути, — голос Лі прозвучав невпевнено.

— Це малоймовірно, — поправив його де Мореншильд. — Але не недооцінюй американську буржуазію з її спроможністю кинуться в обійми фашизму в ім’я популізму. Чи силу телебачення. Без телебачення Кеннеді ніколи не переміг би Ніксона.

— Кеннеді з його залізним кулаком, — мовив Лі. Схоже, його схвальне ставлення до діючого президента пішло шляхом блакитних замшевих черевиків. [566] — Він ніколи не заспокоїться, поки Фідель сере в унітаз Батисти.

— А також ніколи не недооцінюй той жах, який біла Америка відчуває перед ідеєю суспільства, в якому расова рівність стане всезагальним законом цієї країни.

— Нігер, нігер, нігер, чако, чако, чако! — вибухнув Лі потужним, ледь не мученицьким гнівом. — Я повсякчас чую це на роботі!

— Не сумніваюся. Коли «Морнінг Ньюз»пише «Великий штат Техас», насправді це означає «ненависницький штат Техас». А люди слухають! Для такої людини, як Вокер — для героя війниВокера — такий клоун, як Хергіс, усього лише трамплін. Як фон Гінденбург був трампліном для Гітлера. З правильними людьми в піар-службі, які його причешуть і пригладять, Вокер може далеко піти. Знаєш, що я думаю? Той, хто завалив би генерала Едвіна Американського Расиста Вокера, зробив би суспільству велику послугу.

Я важко впав у крісло поряд зі столом, на якому лежав маленький магнітофон, котушки його крутилися.

— Якщо ви дійсно вважаєте… — почав Лі, а далі щось так голосно задзижчало, що я не міг утриматися й зірвав з голови навушники. Згори не чулося ані криків тривоги, ні обурення, не прозвучало ніяких швидких кроків, отже, — хіба що вони зуміли якимсь чином мигцем вгамуватися — я вирішив, що жучок в лампі, мабуть, залишився не викритим. Я знову надів навушники. Нічого. Я спробував дистанційний мікрофон, ставши на стілець, тримаючи миску майже впритул до стелі. Таким чином я зміг чути голос Лі й репліки, які кидає де Мореншильд, але що саме вони говорять, розібрати не міг.

Моє секретне вухо в квартирі Освальдів оглухло.

Минуле опирається.

Розмова тривала ще хвилин з десять — можливо, йшлося про політику, можливо, про дратівну природу дружин, можливо, там народжувалися плани, яким чином убити генерала Вокера, — а потім де Мореншильд протупотів по знадвірних сходах, сів у машину й поїхав.

Кроки Лі перетнули кімнату в мене над головою — цюп, цюп, цюп. Я пішов слідом за їх тупотінням до своєї спальні і націлив мікрофон на те місце, де вони зупинились. Тиша… тиша… а потім ледь чутні, а втім, непомильні, звуки хропіння. Коли за дві години Рут Пейн висадила зі своєї машини Марину і Джун, він усе ще спав сном «Пари Іксів». Марина його не будила. Я б теж не став будити такого дратівного мізерного сучого сина.

Після того дня Освальд почав часто прогулювати роботу. Якщо Марина про це й знала, вона не переймалася. Можливо, вона цього навіть не помічала. Вона була цілком зосереджена на своїй новій подружці Рут. Побої трохи порідшали, не тому, що покращилася мораль, а тому, що Лі перебував не вдома майже так само часто, як і вона. Дякувати нотаткам Ела, я знав, куди він ходить і що він робить.

Одного дня, коли він вирушив на автобусну зупинку, я стрибнув до своєї машини і поїхав на авеню Дубовий Гай. Я хотів обігнати автобус Лі, який їхав через усе місто, і мені це вдалося. Завиграшки. По обох боках Дубового Гаю повно було парковочних місць укісного типу, але мій червоний, крилатий «Шеві» впадав в очі, а я не бажав нариватися на ризик бути поміченим Лі. Я поставив машину за рогом, на Вікліф-авеню, на стоянці при бакалії «Альфа-Бета» [567] . Звідти я рушив по бульвару Черепаховий Ручай, де стояли доми в стилі «нео-гасьєнда» — з арками й тинькованими стінами. До них вели обсаджені пальмами під’їзні алеї, перед ними розляглися великі галявини, навіть пара фонтанів там було.

Перед будинком № 4011 підтягнутий чоловік (чудернацьки схожий на актора-ковбоя Рендолфа Скотта) працьовито штовхав газонокосарку. Едвін Вокер помітив, що я на нього дивлюся, й відсалютував, торкнувшись брови ребром долоні. Я відповів йому тим же жестом. Чоловік-мішень Лі Освальда продовжив стригти траву, а я рушив далі.

Вулиці, між якими містився той квартал, що мене цікавив, називалися бульвар Черепаховий Ручай (на ньому жив генерал), Вікліф-авеню (де я поставив машину), Евондейл-авеню (та, на яку я вийшов, відсалютувавши навзаєм генералу) та авеню Дубовий Гай, на якій містилися дрібні бізнеси і яка проходила прямо поза генеральською садибою. Авеню Дубовий Гай цікавила мене більше за все, бо саме вона мала стати маршрутом, по якому і підбиратиметься й ретируватиметься Лі ввечері 10 квітня.