Шрифт:
Вокер нарешті забув, що він виступає по телевізору й ожив.
— Ви ж знаєте, що це не що інше, як нахабна пропаганда коммі.
— Я це знаю! — вигукнув Хергіс. — Але Бог хоче, щоби ви нам розповіли про це, брате.
— Я своє життя пов’язав з Армією США й залишуся солдатом до свого останнього дня. («Аби Лі влучив, до того дня залишалося б лишень три місяці».)Як солдат, я завжди виконував свій обов’язок. Коли президент Айзенгавер наказав мені виступити в Літл-Рок під час громадянських заворушень — як ви знаєте, це було пов’язано з насильницькою інтеграцією Центральної середньої школи у 1957 році [561] , — я виконав свій обов’язок. Але ж, Біллі, крім того, я також і Божий солдат…
561
«Криза в Літл-Року» вважається одною з найважливіших подій в історії боротьби за рівні громадянські права, коли за наказом підтримуваного білим населенням губернатора штату Арканзас Національна гвардія блокувала школу, щоб не допустити до навчання 9 нових чорних учнів; на прохання мера Літл-Рока президент прислав десантний дивізіон і вивів з підпорядкування губернатора 10 000-й контингент Нацгвардії штату.
— Христовийсолдат! Славімо Ісуса!
— …і християнин, я знаю, що насильницька інтеграція — це конче поганаріч. Вона суперечить Конституції, правам штатів і Біблії.
— Поясніть це, — заохотив Хергіс, стираючи сльозину собі зі щоки. А може, то був піт, що просочився в нього крізь грим.
— Чи маю я ненависть до негритянської раси? Ті, хто це кажуть, і ті, хто постаралися, щоб мене прибрати з військової служби, яку я люблю, — брехуни і комуністи. Ви самі все чудово знаєте, знають люди, з якими я служив, знає Бог. — Він нахилився вперед у своєму гостьовому кріслі. — Ви гадаєте, ніби учителі- негрив Алабамі й Арканзасі й у великому штаті Техас бажають інтеграції? Аж ніяк. Вони вбачають у ній ляпас собі, зневагу до їхніх умінь і важкої праці. Ви гадаєте, ніби учні- негрибажають ходити до школи разом з білими, котрі природно краще підготовлені до читання, писання й арифметики? Ви гадаєте, ніби справжні американці бажають якогось роду расової нечистокровності, яка буде результатом такого змішування?
— Звісно, що не бажають! Слааавімо Ісуса!
Я згадав той вказівник, який бачив у Південній Кароліні, той, що показував на стежку крізь отруйний плющ. З написом КОЛЬОРОВІ. Вокер не заслуговував на те, щоб його застрелили, але шокового стресу він, безумовно, був вартий. Я будь-комупроказав би щодо цього добре старе «славімо Ісуса».
Увага моя відволіклася, та те, що почав тепер говорити Вокер, миттю її повернуло на місце.
— Це Бог, не генерал Вокер, призначив позицію неграм у цьому світі, коли дав їм інший колір шкіри й інший набір талантів. Більше спортивнихталантів. Що каже нам Біблія про цю різність і про те, чому негритянська раса була проклята на такі муки й важкий труд? Достатньо лише зазирнути до дев’ятого розділу книги «Буття», Біллі.
— Славімо Господа за Його Святе Слово.
Вокер заплющив очі й підняв праву руку, немов даючи клятву в суді.
— «І Ной пив вино, й упився, і лежав невкритий. Хам побачив голизну свого батька і розказав тим, хто стояли надворі». Але Сим та Яфет… один прародитель арабської раси, інший прародитель білої раси… я знаю, що ви це знаєте, Біллі, але ж не всі це знають, не всі отримали добре старе біблійне виховання, ще сидячи на колінах у своїх матерів…
— Славімо Бога за християнських матерів, ваша правда!
— Сим з Яфетом не дивилися. А коли Ной прокинувся і взнав, що там відбувалося, він сказав: «Проклятий хай буде Ханаан, хай буде він слугою навіть слуг, рубачем дров і носієм во…»
Я вимкнув телевізор.
Спостерігаючи, що відбувається між Мариною й Лі впродовж січня і лютого 1963 року, я згадував майку, яку іноді на себе одягала Кристі в останній рік нашого шлюбу. На ній було зображено пірата з лютим вищиром, нижче містилася фраза: ПОБОЇ ТРИВАТИМУТЬ, ДОПОКИ НЕ ПОКРАЩИТЬСЯ МОРАЛЬ. Чимало побоїв було завдано в будинку № 604 на Елсбет-стрит тієї зими. Ми, сусіди, наслухалися криків Лі і плачу Марини — іноді зі злості, іноді від болю. Ніхто ніяк не втручався, включно зі мною.
Не можна сказати, що вона була єдиною дружиною, котру били в околицях Дубового яру; бійки у п’ятничні й суботні вечори, схоже, були місцевою традицією. Все, чого, як я пам’ятаю, мені хотілося у ті гнітючі, сірі місяці, це щоби ця вбога, безкінечна мильна опера нарешті закінчилася і я зміг весь час бути разом з Сейді. Ось я впевнюся, що Лі діяв соло у спробі застрелити генерала Вокера, а потім і сам завершу свою справу. Те, що Освальд діяв сам одного разу, не обов’язково доводитиме, що він діяв один в обох випадках, але це було найкраще, що я міг зробити. Коли будуть проставлені всі крапки над «і», а всі «t»будуть перекреслені рисочками — більшість з них, принаймні, — я виберу годинку й місце і застрелю Освальда так само холоднокровно, як був застрелив Френка Даннінга.
Час минав. Повільно, проте минав. А тоді одного дня, незадовго перед тим, як Освальдам переїхати на Нілі-стрит у квартиру понад моєю, я побачив, як Марина балакає зі старою леді з ходунком і зачіскою Ельзи Ланчестер. Обидві жінки усміхалися. Стара леді щось спитала в молодої. Марина розсміялася, кивнула і приклала долоні собі до черева.
Я стояв у себе біля вікна з розсунутими шторами, тримаючи в одній руці бінокль, а другою намагаючись вправити собі відпалу щелепу. У нотатках Ела ані словом не йшлося про такийрозвиток подій, він або не знав про це, або йому це було байдуже. Але небайдуже це було мені.
Дружина чоловіка, на якого я витратив понад чотири роки чекання, щоб його застрелити, знову була вагітною.
Розділ 21
Освальди стали моїми верхніми сусідами 2 березня 1963 року. Речі свої з того порепаного цегляного будинку на Елсбет-стрит вони переносили самотужки, здебільшого у взятих з винної крамниці картонних коробках. Невдовзі почали регулярно крутитися котушки мого японського магнітофончика, але переважно я слухав їх напряму, крізь навушники. Таким чином розмови, що відбувалися нагорі, звучали нормально, замість того, щоб уповільнено плисти, хоча, втім, я мало що з них міг зрозуміти.