— Мусите, — сказав я. — В інакшому разі, скандал відіб’ється на Сейді. А вона зараз слабенька. Це може її зовсім підкосити.

— Йо, — кивнув він. А потім поліз собі до нагрудної кишені по люльку. — Йо, це-то я розумію. Просто випускаю пару. Еллі тільки вчора балакала з людьми, котрі керують «Грейндж-холом». Вони раді нас пустити до себе з нашим шоу, і там на п’ятдесят місць більше. Бо в них там ще й балкон, знаєте.

— От і добре, — відповів я, заспокоюючись. — Є таки тверезі голови.

— Лише одна проблема. Вони просять чотири сотні за обидва вечори. Якщо я викладу дві, ви додасте ще пару? Тільки з продажу квитків нам нічого не повернеться, пам’ятаєте? Все піде на медичні рахунки Сейді.

Мені добре було відомо, скільки коштує лікування Сейді; я вже заплатив триста доларів за її перебування у шпиталі, якого й зблизька не покрила її непутня страховка. Попри шляхетність доктора Еллертона, інші витрати швидко зростали. Щодо мене, я поки що не дочерпався до фінансового дна, але скоро вже мав його побачити.

— Джордже? То що ви на це скажете?

— П’ятдесят на п’ятдесят.

— Тоді допивайте те ваше гидотне пиво. Я хочу вже вертатись до міста.

Виходячи з того безрадісного непорозуміння, що вважало себе пивним закладом, я зачепився очима за афішу в вітрині. Згори там було написано:

Нижче містилися фотографії двох гологрудих бугаїв, як того вимагає традиція, із задертими вгору кулаками в боксерських рукавицях. Один з них молодий, неушкоджений. Другий парубок був значно старшим на вигляд і з явно уже не раз зламаним носом. Утім, мою увагу привернула не так сама афіша, як імена на ній. Звідкись вони були мені знані.

— Не здумайте на це купитися, — похитав Дік головою. — Це не спортивне змагання, а бійка пітбуля з кокер-спанієлем. Старимкокер-спанієлем.

— Справді?

— Том Кейс завжди славився потужним, мужнім серцем, але зараз його серцю вже сорок років і б’ється воно у сорокарічному тілі. Він виростив собі пивне черево і взагалі ледь спроможний ворушитися. Тайгер натомість молодий і жвавий. За пару років він стане чемпіоном, якщо менеджери не схиблять, вибираючи для нього противників. А тим часом, щоб тримався у формі, вони йому підставляють отаких, як Кейс, на знищення.

Мені це нагадало протистояння Рокі Бальбоа й Аполло Кріда, а чом би й ні? Подеколи життя імітує мистецтво [594] .

Дік продовжив:

— Дивитись за гроші телевізор у повному людей залі. От лихо, на що ж це схоже?

— На привіт з майбутнього, я гадаю, — відповів я.

— І там, либонь, жодного місця вільного не буде — у Далласі принаймні, — але це не відміняє того факту, що сам Том Кейс — це привіт з минулого. Тайгер його порубає на м’ясне асорті. Отже, Джордже, про «Грейндж-хол» ми домовилися?

— Абсолютно.

Дивний був той червень. Насамперед я радо віддавався репетиціям з трупою, відновлюючи оригінальну постановку «Джемборі». Це було дежавю наймилішого ґатунку. А з іншого боку, я дедалі частіше й частіше ловив себе на думці: а чи дійсно я маю серйозний намір вибити фігуру Лі Гарві Освальда з історичного рівняння Я не вірив, що мені може не стачити духу — я ж уже убив одного поганця, і зробив це холоднокровно, — проте неможливо було заперечувати того факту, що Освальда я вже давно тримаю буквально на прицілі, але дозволяю йому жити далі. Я запевняв себе, що причина полягає у принципі невизначеності, а його сім’я тут ні до чого, але не міг забути, як усміхається Марина, обхоплюючи руками свій живіт. Я не переставав думати: а може, він врешті-решт ніякий не підставний цап? Нагадував собі, що в жовтні він повернеться. Ну й, звичайно, переді мною поставало питання, що від цього може змінитися. Дружина його все ще залишатиметься вагітною, а вікно невизначеності відкритим.

Тим часом на мені була повільно одужуюча Сейді, сплата рахунків і заповнення страхових паперів (бюрократична машина у 1963 році вміла збісити незгірш, як у 2011-му), ну й репетиції, звісно. Доктор Еллертон зміг прибути тільки раз, але з нього був меткий учень і він скакав своєю половиною Танцюючої Поні Берти з чарівливою запальністю. Після прогону він сказав мені, що хоче запросити до гурту ще одного хірурга, спеціаліста з операцій на обличчі у Массачусетському центральному шпиталі. І я відповів — із завмиранням серця, — що ще один хірург — це гарна ідея.

— Ви собі зможете це дозволити? — перепитав він. — Марк Андерсон недешевий фахівець.

— Ми впораємося, — відповів я.

Коли прем’єра шоу вже була ось-ось, незабаром, я запросив Сейді подивитися, що в нас виходить. Вона делікатно, але рішуче відмовилась, попри те, що раніше обіцяла прийти принаймні на генеральну репетицію. Вона рідко виходила з дому, а коли все-таки наважувалась, то лише у садочок на задньому дворі. Відтоді як Джон Клейтон розпанахав їй обличчя, а потім і собі горло, вона жодного разу не була ні в школі, ні в місті.