Наступного тижня я зробив помилку. Мав би розуміти: знову закладатися по-великому — це останнє, що я мусив впустити собі в голову після того, що зі мною трапилося. Ви скажете, що я мусив би краще стерегтися.

Я усвідомлювавризик, але мене непокоїли гроші. До Техасу я прибув з менш ніж шістнадцятьма тисячами доларів. Дещо з того було залишками заощаджень Ела, але більша частина — результатом двох дуже великих виграшів у Деррі і в Тампі. Однак проживання впродовж семи з чимось тижнів в «Адольфусі» з’їло понад тисячу; облаштування в новому місті легко зжере ще чотири чи п’ять сотень. Якщо навіть не враховувати їжу, оренду, плату за електрику й інші послуги, мені потрібно набагато більше одягу — і то кращого, — якщо я збираюся мати респектабельний вигляд перед шкільним класом. У Джоді мені доведеться базуватися два з половиною роки, перш ніж я завершу свою справу з Лі Гарві Освальдом. Чотирнадцять з лишком тисяч доларів не покриють цього строку. Зарплатня підмінного вчителя? П’ятнадцять доларів п’ятнадцять центів за день. Ї-го-го.

Окей, можливо, я й протягнув би на чотирнадцять тисяч, плюс на додаток тридцять, а подеколи й п’ятдесят баксів на місяць. Але для цього я мушу залишатися здоровим, не потрапити ні до якої аварії, а хіба на таке можна закластися. Минуле ще й хитре, окрім того, що опірне. Воно дає відсіч. Авжеж, можливо, в цьому також був присутній елемент захланності. Якщо так, то не через надто велику любов до грошей, а радше від тієї п’янкої упевненості, що я можу в будь-який час, коли мені заманеться, побити зазвичай непереможну букмекерську контору.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Ел так само ретельно був дослідив фондовий ринок, як він це зробив щодо переможців у футбольних матчах і кінських перегонах…»

Але він цього не зробив.

Це тепер я думаю: «Якби ж то Фреді Квінлен не зауважив, що Світова серія, схоже, буде пекельна…»

Але він це зробив.

І я знову поїхав на Грінвіл-авеню.

Переконував себе, що всі ті грачі в солом’яних капелюхах, що товчуться біля щита «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло», закладатимуться на серію і дехто з них ставитиме доволі серйозні суми готівки. Я переконував себе, що буду одним з багатьох, тож середнього розміру ставка від якогось містера Джорджа Емберсона — котрий сказав, що мешкає тут, у Далласі, на Блеквел-стрит, у гарненькому, переробленому з колишнього гаража дуплексі — не приверне нічиєї уваги. Чорт, я переконував себе, що хлопці, котрі керують «Фінансовим забезпеченням», либонь, з якимсь-там сеньйором Едуардо Гутьєресом з Тампи не можуть знатися від часів Адама. Чи Ноєвого сина Хама, як на те пішлося.

О, я переконував себе багато в чому, і все те уварювалося до одних і тих самих думок: оборудка абсолютно безпечна, і це абсолютно розумно — хотіти ще грошей, попри те, що на прожиття я зараз маю їх достатньо. Йолоп. Але дурість одна з двох речей, які ми найясніше бачимо в ретроспективі. Інша — це втрачені шанси.

Двадцять восьмого вересня, за тиждень до конкретної дати початку серії, я увійшов до «Фінансового забезпечення» і (після деяких хитань-вагань) поставив шість сотень на те, що «Пітсбурзькі Пірати» у сімці поб’ють «Янкі». При тім погодившись на коефіцієнт два до одного, що було нахабством, зважаючи на те, в якому дикому фаворі перебували «Янкі». Наступного дня після того, як Білл Мазероскі [350] вчинив свою безпрецедентну «домашню пробіжку», буквально печаткою завіривши перемогу «Піратчиків», я поїхав у Даллас, на Грінвіл-авеню. Гадаю, якби у «Фінансовому забезпеченні» було закрито, я зразу б розвернувся і поїхав назаддо Джоді… чи це я просто тепер так себе виправдовую. Достоту не відаю.

А що відаю, так це те, що перед дверима вже стояла черга з тих, хто прийшов по свої виграші, і я приєднався до них. Ця група людей була втіленою мрією Мартіна Лютера Кінга [351] : п’ятдесят відсотків чорних, п’ятдесят відсотків білих, сто відсотків щасливих. Більшість виходили з контори всього з кількома п’ятірками, ну, хтось хіба з парою-трійкою десяток, але я також примітив декотрих, що рахували сотенні банкноти. Озброєний грабіжник, який взяв би того дня собі за ціль «Фінансове забезпечення», міг дійсно добре поживитися.

На грошах сидів кремезний парубок у зеленому козирку. Він поставив мені стандартне перше запитання («Ви часом не коп? Якщо так, мусите показати мені ваше посвідчення особи»), а почувши від мене заперечну відповідь, спитав у мене ім’я, для перевірки поглянувши на мою водійську ліцензію. Та була новесенькою, я отримав її рекомендованим листом лише тиждень тому; оце нарешті й техаський документ додався до моєї колекції. Не забуваючи про обережність, свою адресу в Джоді я прикривав великим пальцем.

Він мені виплатив мої дванадцять сотень. Я запхав гроші до кишені і швидко вирушив до машини. Вже їдучи по шосе № 77, коли Даллас залишився за спиною, а Джоді з кожним обертом коліс ставало все ближчим, лише тоді я розслабився.

Який-бо я дурник.

Ми вкотре зробимо стрибок вперед у часі (оповіді також мають кролячі нори, якщо ви завдасте собі клопоту про це трішки поміркувати), але спершу я мушу розповісти ще про дещо з шістдесятого.

Форт-Ворт. Шістнадцяте листопада 1960 року. Минуло лиш трохи більше тижня, як Кеннеді обрали президентом. Ріг Болінджер-стрит і Західної сьомої. День прохолодний, похмурий. Машини пихкають білими вихлопами. Оглядач погоди на радіо КЛІФ («тільки хіти всіх часів») [352] пророкує дощ, який може перейти в снігову сльоту, тож будьте обережними на дорогах, всі ви наші, рокери-енд-ролери.

Я кутаюся в ранчерську куртку з сириці і притискаю до вух клапани фетрової шапки. Я сиджу на лаві перед фасадом Техаської асоціації скотарів, дивлюся в бік Західної сьомої вулиці. Я тут уже майже годину, хоча не очікував, що цей молодик так надовго затримається в гостях у своєї матері; судячи з Елових нотаток, всі три її сини завжди намагаються відкараскатися від неї якомога швидше. Я тільки сподівався, що вона вийде з багатоквартирного будинку, в якому живе, разом із ним. Вона тільки недавно повернулася сюди після кількох місяців перебування у Вейко [353] , де працювала компаньйонкою в домах якихось леді.