— Вельми нівроку возик, містере, — озвався позаду мене Білл Тайтес. — Летить, як на пожежу, можу це засвідчити особисто.

Я обернувся. Він витирав долоні червоною ганчіркою, на вигляд не менш замаслюженою, ніж його руки.

— Іржі трохи є під порогами, — зауважив я.

— Йо, авжеж, такий клімат, — відповів він, знизавши плечима в жесті «а що ви хотіли іншого». — Головне, що двигун в гарненькому стані й колеса має майже нові.

— V-подібний, восьмициліндровий?

— Верхньоклапанний, — уточнив він, і я кивнув, ніби все розумію. — Купив його в Арлін Гейдлі з Дерама після того, як помер її чоловік. Якщо й було щось, на чому розумівся Білл Гейдлі, то це як доглядати за машиною… але ж ви їх не знаєте, бо ви ж немісцевий, еге ж?

— Так, з Вісконсину. Джордж Емберсон, — простягнув я руку.

Він, легко усміхаючись, похитав головою:

— Приємно познайомитись, містере Емберсон, проте не хочу, аби ви вимазалися в мастило. Вважайте, що ми поручкалися. Ви покупець чи просто глядач?

— Сам поки що не знаю, — відповів я, але нещиро. «Санлайнер» мені здався найстильнішим автомобілем з усіх, які я тільки бачив у своєму житті. Я вже було відкрив рота, щоб спитати, скільки він з’їдає за милю, але вчасно второпав, що у світі, де повний бак можна заправити за два долари, таке запитання не має сенсу. Натомість я спитав, чи стандартна в нього коробка.

— Йо, атож. А коли перемикаєш на другу, тільки й стережися копів. На другій швидкості він летить, як той чорт. Бажаєте прокотитися?

— Не можу, — відмовився я. — Щойно викликав собі таксі.

— Це не той спосіб, яким годиться подорожувати, — сказав Тайтес. — Якщо купите цю машину, ви зможете повернутися до себе у Вісконсин стильно і взагалі забудете про потяги.

— Скільки ви просите? У нього нема цінника на лобовому склі.

— Нема, я виставив його на продаж лише позавчора. Ще не мав часу ним зайнятися. ( «Немау»), — він видобув сигарету. — Я замахуюся на три з половиною, але скажу чесно, готовий поторгуватися ( «Потоуваця»).

Я клацнув зубами, щоби не дозволити відпасти моїй щелепі, і сказав, що подумаю. Якщо мої думки підуть у потрібному напрямку, я повернуся завтра.

— Краще не запізнюйтеся, містере Емберсон, ця машина тут не застоїться надовго.

І знову я втішився. Я маю монети, що не годяться до автоматів, у банках все ще працюють здебільшого вручну, телефони під час набору номера смішно квокчуть тобі у вухо, але деякі речі завжди залишаються незмінними.

Таксист був товстуном у виношеному капелюсі з причепленим до нього жетоном ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Він одна за одною палив сигарети «Лакі-Страйк», радіо в нього було налаштоване на станцію WJAB [140] . Ми з ним прослухали «Цукрові часи» сестер Мак-Ґваєр, «Мисливського пса» братів Еверлі і якусь істоту на ім’я Шеб Вулі, що наспівала нам про «Пурпурового людожера» [141] . Без цього останнього номера я цілком міг би обійтися. Після кожної пісні якесь тріо молодих жіночих голосів незграйно виводило: Чотир-надцять со-рок Дабл-ю-джей-ей-бііі… Крутий джеб! Я дізнався, що у Романова триває щорічний шалений розпродаж кінця літа, а у Ф. В. Вулворта щойно отримали свіжу партію хула-хупів, які йдуть за нечуваною ціною $1.39 [142] .

— Кляті байстрюки, нічого більше не роблять, тільки ото й навчають дітей, як стегнами вертіти, — промовив таксист, дозволяючи протягу засмоктати попіл з кінчика своєї сигарети у прочинену кватирку вікна. Це була його єдина репліка впродовж усієї поїздки від «Шеврону» Тайтеса до кемпінгу «Модрина».

Аби хоч якось відволіктися від сигаретного чаду, я опустив своє вікно і дивився, як поряд прокочується цей інший світ. Знайомого урбанізованого селища між Лізбон-Фолзом і межею міста Люїстон тут не існувало. Якщо не брати до уваги пари автозаправок, придорожнього ресторану «Хай-Хет» та відкритого кінотеатру драйв-ін (афіша рекламувала подвійний сеанс, що складався з «Запаморочення»та «Довгого, гарячого літа»— наголошувалося, що обидві картини «широкоформатні» й «кольорові») [143] , ми їхали крізь суто сільський пейзаж Мейну. Корів я бачив частіше, ніж людей.

Автокемпінг містився віддалік шосе, крім того, він перебував під захистом не модрин, а велетенських, маєстатних в’язів. Не можна стверджувати, що вони здалися мені стадом динозаврів, але враження було сильним. Поки я на них роззявлявся, містер Ліцензовані Перевезення запалив чергову сигарету:

— Бажаєте помочі з вуалізами, сер?

— Ні, сам впораюсь.

Сума на таксометрі не була такою грандіозною, як тутешні в’язи, але все одно викликала повагу. Я подав йому два долари, попрохавши повернути мені п’ятдесят центів решти. Схоже було, він зрадів; чайових йому якраз вистачало на придбання пачки «Лакі».

Я зареєструвався (тут з цим без проблем; гроші готівкою, і ніхто в тебе не питає жодних документів) і довгенько проспав у кімнаті, де кондиціонером повітря слугував вентилятор на підвіконні. Прокинувся освіженим (добре), але потім з’ясував, що не в змозі заснути вночі (недобре). Після заходу сонця рух на шосе перетворився майже на нульовий і навкруги залягла тиша така спокійна, що аж викликала неспокій. Настільний телевізор «Зеніт» важив ледь не під сотню фунтів. На ньому стирчали «кролячі вуха». До них було притулено аркушик з застереженням: НАЛАШТОВУЙТЕ АНТЕНУ РУКАМИ. НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ!ДЯКУЄМО, МЕНЕДЖМЕНТ [144] .

Приймалося три станції. Як я не намагався маніпулювати «кролячими вухами», проте на Ен-Бі-Сі сніжило так, що неможливо було дивитися; на Сі-Бі-Ес гуляла картинка, і регулятор вертикальної прокрутки жодним чином не міг на це вплинути. По Ей-Бі-Сі, де сигнал був чистим, як дзвіночок, показували «Життя й легенду Ваєта Ерпа» з Х’ю О’Браяном в головній ролі [145] . Він встиг застрелити кількох бандитів, а далі пішла реклама сигарет «Вайсрой». Стів Мак-Квін пояснював, що ці сигарети мають фільтр для думаючого чоловіка, а смак — для того, хто любить палити [146] . Коли він почав підкурювати, я підвівся з ліжка і вимкнув телевізор.