— Та це ж дурість! — вигукнув я з такою правдивою запальністю, що Ел аж реготнув. Регіт намагався перейти в кашель, але він його придушив. У приватній обстановці свого дому для подолання кашлю Ел не користувався хустинками або паперовими чи текстильними серветками; тут на столі біля його крісла стояла коробка жіночих максі-прокладок. Я раз у раз кидав туди погляд. Я примушував себе відвести очі, роздивлявся світлину на стіні, на якій Ел обнімав якусь гарну жінку, але знову ловив себе на тому, що погляд мій приблукав назад. Ось одна з великих правд про людське буття: коли для збирання харкотиння, котре продукує ваше вражене тіло, ви потребуєте максі-прокладок, це значить, що у вас збіса серйозні проблеми.

— Дякую за таку реакцію тобі, друже. Ми могли б за це випити. Мої алкогольні дні завершилися, але в холодильнику є охолоджений чай. Може, зробиш ласку.

У себе в ресторанчику він використовував простий, міцний скляний посуд, натомість глек, у якому містився охолоджений чай, здався мені схожим на «Вотерфорд» [69] . У чаї безжурно плавав цілий лимон, шкірку його було надрізано, щоби точився сік. Я поклав льоду в дві склянки, налив чаю і повернувся до вітальні. Ел зробив довгий, глибокий ковток зі своєї склянки і з вдячністю замружився.

— Боже, яке же воно добре. На цю хвилину все в Еловому Світі добре. Ці пігулки просто чудо. Звісно, підпадаєш до них у залежність, як той чорт, але вони таки чудесні. Навіть кашель трохи гамують. Біль почне знову виповзати десь ближче до півночі, але наразі завдяки їм ми маємо достатньо часу, щоб про все побалакати. — Він зробив новий, невеличкий ковток і подарував мені погляд, сповнений гіркого здивування. — Схоже на те, що людське єство вимагає свого до самого кінця. Ніколи б не подумав.

— Еле, що буде з тим… з тим отвором в минуле, якщо вони відтягнуть твій трейлер і побудують на його місці мережеву крамницю?

— Про це я знаю не більше, аніж про те, яким чином я можу купувати те саме м’ясо знову і знову. А що я думаю, так це те, що він зникне. Гадаю, це якесь природне диво, скажімо, як той Старий Вірний, або чудернацька балансуюча скеля на заході Австралії, або та ріка, що у відповідні фази місяця починає текти в зворотному напрямку [70] . Такі речі, вони делікатні, друже. Крихітний зсув у земній корі, зміна температури, кілька динамітних зарядів, і все, їм кінець.

— То ти не думаєш, що там може статися… ну, я не знаю… якогось роду катаклізм?

У моїй власній уяві намалювався пролом в кабіні авіалайнера, котрий летить на висоті тридцяти шести тисяч футів, і як з нього все висмоктує геть, включно з пасажирами. Я таке одного разу бачив у якомусь фільмі.

— Я так не думаю, та хто може знати? Єдине, що сам знаю, це те, що я тут нічого не можу зробити, жодним чином. Хіба що, якщо ти захочеш, можу документально перевести харчевню на тебе. Це зробити я можу. Тоді ти можеш звернутися до Національного товариства збереження історичної спадщини і гукнути їм: «Агов, хлопці, ви не можете дозволити, щоб якийсь там мережевий магазин ставили на подвір’ї старої фабрики Ворумбо. Там є тунель крізь час. Я розумію, в таке важко повірити, але давайте я вам покажу».

Якусь мить я дійсно серйозно обмірковував такий варіант, бо Ел, либонь, мав рацію: та тріщина, що веде в минуле, майже напевне дуже крихка. Єдине, що я розумів (а також він) — вона може лопнути, мов мильна бульбашка, якщо «Алюмінер» просто достатньо сильно штовхнути. А тоді я подумав про федеральний уряд, який дізнається, що може посилати в минуле оперативників, аби змінити там все, що їм забажається. Я не знав, чи це можливе, але якщо так, ті хлопці, котрі подарували нам такі забавні іграшки, як біологічна зброя та керовані комп’ютерами лазерні бомби, є останніми особами, яких я бажав би спонукати до виконання їхніх різноманітних завдань у живій, безборонній історії.

У ту ж хвилину, як ця ідея приверзлась мені — ні, в ту ж секунду, — я зрозумів, що має на думці Ел. Не вистачало тільки деталей. Я відставив убік склянку з чаєм і підвівся на рівні.

— Ні. Абсолютно. Ні й ні.

Він сприйняв це спокійно. Я міг би сказати, це завдяки тому, що він був пригальмований оксиконтином [71] , але мені було зрозуміло, що все не так просто. Він чудово бачив, що я не збираюся взяти й просто піти, бодай що там я щойно сказав. Моя цікавість (не кажучи вже про мою пристрасність), мабуть, стирчала з мене, як голки з дикобраза. Бо в душі я бажав дізнатисяпро деталі.

— Бачу, я можу знехтувати передмовою і перейти відразу до справи, — промовив Ел. — Це добре. Сядь, Джейку, і я відкрию тобі ту єдину причину, через яку я все ще не прийняв разом весь свій запас маленьких рожевих пігулок. — А коли я так і залишився стояти, він продовжив: — Ти ж сам розумієш, що тобі хочеться дізнатися про все, то що за біда? Якби я навіть міг змусити тебе зробити щось тут, у 2011 році, — на що я не здатен, — я не можу примусити тебе щось робити там. Щойно ти повернешся туди, Ел Темплтон перетвориться на чотирирічного хлопчика, котрий бігає на задньому подвір’ї у себе вдома в Блумінгтоні, що в штаті Індіана, у масці Самотнього Рейнджера [72] і все ще непевний щодо власного вміння самотужки підтирати собі гузно. Отже, сідай. Як то кажуть у рекламно-інформаційних передачах, це тебе ні до чого не зобов’язує.