— Воно й мені нездалося надто привітним, — мовив я, — але я гадав, що це просто такі манери янкі. Ми у нас у Вісконсині дружелюбніші, і щоби вам це зараз же довести, я куплю вам пива.

— Ніколи не вживаю алкоголю на роботі, проте я радо випив би кока-коли.

— То пригощайтеся.

— Щиро вам дякую. Вельми приємно зустріти джентльмена в такий млявий вечір.

Я дивився, як він робить собі колу, накачуючи в склянку сироп, додаючи туди содової, а потім мішаючи. Він зробив ковток й поплямкав губами.

— Полюбляю солодке. — Мене це не здивувало, з огляду на вже набуте ним черевце. — Оте про янкі, що ми буцімто недоброзичливі, повне лайно, до речі, — сказав він. — Я виріс у Форк Кенті, так це найпривітніше містечко з усіх, які вам тільки заманулося б відвідати. Авжеж, коли туди до нас, на північ, добираються туристи з Бостона чи Мейну, ми вітаємо їх цілунками. Я закінчив там училище барменів, а потім вирушив на південь шукати долі. Це місце здалося гарним для початку, і зарплатня непогана, але… — він озирнувся навкруги, не побачив нікого, але все одно теж притишив голос. — Хочете правду, Джексоне? Це місто смердить.

— Я розумію, про що ви кажете. Усі ці фабрики.

— Ні, тут дещо більше. Озирніться навкруг. Що ви бачите?

Я зробив, як він хотів. У кутку сидів самотній парубок, виглядом схожий на комівояжера, пив віскі з лимонним соком, і більше не було нікого.

— Небагато, — мовив я.

— І отак цілий тиждень. Зарплатня добра, бо чайових тут нема. Пивнички в середмісті роблять успішний бізнес, а в нас трапляється трішки народу тільки ввечері у п’ятницю та в суботу, натомість в інші дні точно так, як зараз. Вся «каретна», тобто заможніша, публіка випиває в себе вдома, я так гадаю. — Далі він заговорив ще тихіше. Так і на шепіт перейде скоро. — Погане в нас тут літо було, приятелю дорогий. Місцеві намагаються тримати це якомога глибше під сподом — навіть преса ніц не обсмоктує, — але творилися тут доволі бридкі справи. Вбивства. Щонайменше півдюжини було замордовано. Дітей. Одного тільки недавно знайшли у Пустовищі. Патрик Гокстеттер його звали. Весь розкладений [163] .

— Пустовище?

— Це отой прогній, що смугою тягнеться просто через центр міста. Ви певне бачили його, коли сюди підлітали.

Я приїхав машиною, але тим не менш зрозумів, про що він говорить. Очі бармена вибалушилися.

— Ви ж насправді не нерухомістю тут цікавитеся, правда?

— Не можу сказати, — відповів я. — Якщо хоч слово десь протече, мені доведеться шукати собі іншу роботу.

— Розумію, розумію, — він лигнув половину склянки своєї коли і придушив тильним боком долоні відрижку. — Але сподіваюся, що ви той, про кого я думаю. Вони б мусили замостити ту прокляту місцину. Що воно таке, смердюча вода та москіти, й більш нічого. Ви могли б цьому місту зробити послугу. Присолодити його бодай трішечки.

— Інших дітей теж там було знайдено? — спитав я. Існування тут серійного вбивці могло б великою мірою пояснити ту пригніченість, котру я відчував з того моменту, як перетнув межу цього міста.

— Не те, щоб я так знав, але люди кажуть, що кілька зниклих потрапили саме туди, бо саме там містяться великі насосні станції. Я чув, як люди говорили, що під Деррі так багато каналізаційних колекторів — більшість з них споруджені в часи Великої Депресії, — що ніхто не знає, де саме котрий з них міститься. А ви ж знаєте, що таке діти.

— Шукачі пригод.

Він схвально кивнув:

— Точно, як евершарпом [164] писане. Є люди, котрі кажуть, що то був якийсь волоцюга, котрий відтоді кудись звідси помандрував. Інші кажуть, що то був місцевий, котрий, щоб його не впізнали, виряджався, як клоун. Першу з жертв — то було минулого року, ще до мого приїзду, — так його знайшли на перехресті Вітчем й Джексон-стрит з начисто відірваною рукою. Денбро було його прізвище, Джордж Денбро. Бідний малюк. — Він кинув на мене значливий погляд. — І знайдено його було безпосередньо поряд з одним з тих стічних каналів. З отих, що скидають стоки у Пустовище.

— Господи.

— Йо.

— Я чую, ви це формулюєте в минулому доконаному часі.

Я вже збирався пояснити, що маю на увазі, але вочевидь цей хлопець відвідував не тільки училище барменів, але й уважно був прослухав курс англійської мови.

— Здається, що все нарешті припинилося, постукаємо по дереву, — поцюкав він кісточками пальців по шинквасу. — Можливо, той, хто це робив, спакувався та й забрався геть. Або, може, той сучий син убив себе, подеколи вони так роблять. Добре було б, аби так. Але натомість ніякий не маніяк в клоунській машкарі замордував малого Коркорана. Клоуном, котрий сотворив цевбивство, був рідний батько хлопця, якщо ви здатні в таке повірити.

Це вже було так близько до того, заради чого я тут опинився, що я сприйняв цей факт радше сигналом долі, аніж випадковістю. Я зробив делікатний ковток пива.

— Що ви кажете?

— Не сумнівайтесь. Дорсі Коркоран, таке повне ім’я хлопчика. Йому було усього чотири рочки, і знаєте, що сотворив його батько? Забив його на смерть рихтувальним молотком.

«Молоток. Він зробив це молотком». Я зберігав на обличчі вираз ввічливої цікавості — принаймні сподівався, що зберігаю, — але сам відчув, як мурашки побігли вгору мені по руках.