От тільки не знайшлося там даних перепису. Бібліотекарка, приємна жінка на ім’я місіс Старрет, повідала мені, що, на її думку, ті папери дійсно були зберігалисяв бібліотеці, але міська рада невідомо з якої причини вирішила, що вони мусять зберігатися в муніципалітеті. Туди їх і передали у 1954 році, сказала вона.

— Не вельми обнадійливо, — усміхнувся я до неї. — Знаєте, як ото кажуть: з міськрадою марно боротися.

Місіс Старрет не відповіла на мою посмішку своєю. Поводилась вона послужливо, навіть люб’язно, але мала в собі той самий запас настороженості, що й усі, з ким я зустрічався в цьому підозріливому місті — Фред Тумі залишався тим винятком, котрий підтверджує правило.

— Не кажіть дурниць, містере Емберсон. Нема нічого секретного в даних перепису Сполучених Штатів. Ідіть прямо туди і скажіть міській секретарці, що вас прислала Реджина Старрет. Її звуть Марша Ґей. Вона вам допоможе. Хоча, можливо, вони поклали ті папери до підвалу, де їм аж ніякне місце. Там сиро, і я не здивуюся, якщо там живуть миші. Якщо у вас виникнуть труднощі — будь-які труднощі — приходьте, звертайтесь знову до мене.

Отже, я пішов до міської ради, у фойє якої побачив плакат: БАТЬКИ, НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАГАДУВАТИ СВОЇМ ДІТЯМ, ЩОБ НЕ БАЛАКАЛИ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ І ГУЛЯЛИ ТІЛЬКИ ЗІ СВОЇМИ ДРУЗЯМИ. У чергах до різних віконець стояло кілька людей. Більшість з них курили. Аякже. Марша Ґей привітала мене вимученою усмішкою. Місіс Старрет уже встигла попередити її телефоном про мій візит і відповідно вжахнулася, коли міс Ґей сказала їй те, що зараз сказала й мені: дані перепису 1950 року пропали разом з іншими документами, які зберігалися в підвалі міської ради.

— Минулого року у нас були жахливі зливи, — пояснила вона. — Лило цілий тиждень. Канал вийшов з берегів, і все в Нижньому місті — так старожили в нас називають середмістя, містере Емберсон, — все в Нижньому місті затопило. Наш підвал майже місяць залишався схожим на Гранд-Канал у Венеції. Місіс Старрет мала рацію, ті папери не можна було сюди передавати, і ніхто, здається, тепер не знає, навіщо і хто саме наказав це зробити. Мені страшенно жаль.

Неможливо було не відчути те, що був відчував Ел, коли намагався врятувати Каролін Пулен: ніби я перебуваю всередині якоїсь в’язниці з еластичними стінами. Невже мені тільки й залишилося, що вештатися по місцевих школах, сподіваючись помітити хлопчика, схожого на шістдесяти-з-чимось-річного прибиральника, котрий нещодавно став пенсіонером? Шукати семирічну дівчинку, котра змушує реготати до колік своїх однокласників? Прислухатись, чи не почую десь, як хтось з дітей гукає: «Агов, Тугго, зачекай»?

Правильно. Чужак, що тиняється біля шкіл у місті, де першим, що впадає в очі у міській раді, є плакат, який застерігає батьків щодо небезпечних незнайомців. Якщо існує такий спосіб дій, як летіти прямо на радар, це саме той випадок.

Єдине було ясно — я мушу вибиратися з готелю «Таун Хаус». За цінами 1958 року я легко міг дозволити собі жити там ще багато тижнів, але таке породжує балачки. Я вирішив проглянути приватні оголошення й підшукати собі кімнату в оренду на місяць. Я розвернувся, щоб уже повертатись до центру міста, але враз застиг.

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

А таки дійсно Ґлен Міллер. «У настрої», мелодія, яку в мене малися причини добре знати. Мені стало цікаво, і я пішов на звуки музики.

У кінці хирлявої огорожки, що відділяла хідник Канзас-стрит від крутосхилу Пустовища, знайшлася невеличка галявина для пікніків. На ній містилися кам’яний мангал та два столики з іржавим баком для сміття між ними. На одному з цих пікнікових столів стояв портативний програвач. Крутилася велика чорна платівка з тих, що 78 об/хв.

Там, на траві, танцювали цибатий хлопець у підмотаних ізоляційною стрічкою окулярах та абсолютно розкішна рудоволоса дівчина. Молодших старшокласників ми називали в ЛСШ «твінейджерами», і саме такими були ці двійко підлітків. Але рухалися вони з грацією дорослих. Не просто смикалися, а танцювали свінгово. Мене вони причарували, але також… що? Мені стало лячно? Авжеж, але хіба що трішки. Мені було лячно майже весь той час, який я відбув у Деррі. А втім, зараз вчувалося й дещо інше, щось більше. Щось на кшталт благоговійного трепету, ніби я вхопився за вінця якогось безкрайого порозуміння. Або зазирнув (крізь тьмяне скло, відомо) всередину годинникового механізму всесвіту.

Бо вам варто знати, що я зустрів Кристі на курсах свінгу в Люїстоні, і саме під цю мелодію ми з нею навчалися танцювати. Пізніше — у наш найкращий рік: це шість місяців до шлюбу й шість місяців після одруження — ми брали участь у танцювальних конкурсах і одного разу на Чемпіонаті Нової Англії зі свінгу вибороли четверте місце (Кристі тоді сказала — «чемпіонський приз для невдах»). Ми виступали під «Бугі-черевички», трохи сповільнену мікс-версію старого хіта «КейСі & Оркестру Сонячного Сяйва» [170] .

«Це не випадковість», — думав я, дивлячись на них. Хлопець був у синіх джинсах і майці з викотом «човником»; на дівчині була біла блузка, поли якої звисали на вицвілі червоні бриджі. Те її прекрасне волосся було стягнуте на потилиці в такий же нахабно-грайливий кінський хвіст, який завжди собі зав’язувала Кристі, коли ми виступали в змаганнях. Це так пасувало до її білих шкарпеток і вінтажної пудельної спідниці [171] .

Вони проробляли той з варіантів «лінді», що був мені відомий під назвою «пекельні вибрики» [172] . Цей танок мав би виконуватися швидко — блискавично швидко, — якщо танцюристи мають фізичну витривалість і терплячість довести його до фіналу… але ці діти танцювали його повільно, бо поки що розучували свої рухи. Кожен з них я знав наперед. Я знав їх усі, хоча жодного разу не танцював вже років з п’ять, а може, й довше. Сходяться, плескаються долонями. Він трішки хилиться вперед і брикає лівою ступнею, вона робить те саме, обоє крутять таліями так, що здається, ніби вони рухаються у протилежних напрямках. Розходяться, долоні все ще зімкнуті, і тут вона вертиться, спершу вліво, потім управо…