Коли закінчився останній спазм, я дістав з паперового пакета гігантську пляшку каопектату і зробив три довгих ковтки. Шлунок у мені підстрибнув. Я силою загнав його на місце. Упевнившись, що перша доза не збирається вирватися назад, я потягнув ще, відригнув і неспішно закрутив корок пляшки. На стіні ліворуч від мене хтось нарисував пеніс з тестикулами. Текстикули були розпанахані і з них ринула кров. Під цим чарівливим зображенням художник написав: ГЕНРІ КАСТОНГЕЙ НАСТУПНОГО РАЗУ ЯК ВИЇБЕШ МОЮ ДРУЖИНУ ОСЬ ЩО ОТРИМАЄШ.

Я заплющив очі і, щойно це зробивши, побачив того наляканого клієнта, котрий спостерігав мій спринтерський ривок до туалету. А чи він клієнт? На столі в нього не було нічого; він просто там сидів. З заплющеними очима я ясно побачив його обличчя. Я знав його, це обличчя.

Коли я повернувся до бару, Конвея Твітті вже змінив Ферлін Гаскі [227] , а Безпідтяжко зник. Я підійшов до бармена і запитав:

— Тут сидів парубок, коли я до вас увійшов. Хто він такий?

Той відволікся від свого кросворда.

— Я нікого не бачив.

Я дістав портмоне, витяг п’ятірку і поклав поряд на підкладку під пивний кухоль з логотипом «Наррагансет» [228] .

— Ім’я.

Він провів короткий мовчазний діалог сам із собою, кинув погляд на банку для чайових, що стояла поряд з банкою маринованих яєць, не побачив усередині нічого, крім одинокого дайма, і зробив жест, за яким моя п’ятірка зникла.

— Там сидів Білл Теркотт.

Це ім’я мені нічого не говорило. Порожній стіл також міг нічого не означати, проте з іншого боку…

Я поклав на шинквас брата-близнюка Чесного Ейбі [229] .

— Він зайшов сюди, бо назирав за мною?

Якщо прозвучить відповідь «так», це означатиме, що він за мною стежив. І, можливо, не тільки сьогодні. Але навіщо?

Бармен посунув банкноту від себе.

— Все, що я знаю, — це те, що він зазвичай заходить сюди хильнути пива, і то побільше.

— То чому він пішов геть, так його й не пивши?

— Може, зазирнув до свого гаманця і не побачив там нічого, окрім своєї більботечної картки. Я що вам, схожий на Брайді Мерфі [230] ? А зараз, коли ви вже насмерділи в моєму туалеті, чому б вам або щось не замовити, або не піти собі геть?

— Там добряче смерділо ще до того, як я туди завітав, друже мій.

Не така вже й ефектна прощальна фраза, але це було найкраще, на що я спромігся за тих обставин. Я вийшов і зупинився на хіднику, видивляючись Теркотта. Його ніде не видно було й сліду, натомість у вітрині своєї аптеки стовбичив Норберт Кін, руки складені за спиною, дивиться на мене. Усмішки на нім не було.

О п’ятій двадцять того вечора я припаркував «Санлайнер» на стоянці поблизу Баптистської церкви на Вітчем-стрит. Він потрапив до гарної компанії, судячи з дошки оголошень, рівно о 17:00 в цій церкві почалася зустріч АА. В багажнику мого «Форда» лежало все добро, яке я назбирав за сім тижнів життя в цьому, як я звик його називати, Химерному містечку. Все найважливіше лежало в портфелі «Лорд Бакстон», який мені дав Ел: його записи, мої записи та гроші, що ще залишились. Слава Богу, більшість їх я тримав у готівковій формі.

На сидінні поряд зі мною стояла паперова торба з пляшкою каопектату — вже на три чверті спустошеною — і підтримуючими трусами. На щастя, я вже не думав, що вони мені придадуться в нагоді. Шлунок і кишечник, схоже, заспокоїлися, і тремтіння також полишило мої руки. У бардачку, поверх мого «спеціального поліцейського» 38-го калібру лежало кілька батончиків «Пейдей» [231] . Ці речі я також поклав до паперової торби. Пізніше, коли я вже займу позицію в садибі № 202 по Ваймор-лейн між гаражем і живоплотом, я заряджу револьвер і засуну його собі за пояс. Як якийсь дешевий бандюга з тих фільмів категорії «Б», що їх крутять у «Стренді».

У бардачку лежала ще одна річ: номер «Телегіда» з Фредом Естером і Беррі Чейз на обкладинці [232] . Вже, мабуть, удесяте, після того, як я купив цей журнал з ятки на верхній Мейн-стрит, я розгорнув його на п’ятничній програмі.