Шрифт:
— Мені щось не дуже добре. Мабуть, ти правий про той вірус.
Якщо він вирішить, що йому може погіршати настільки, що це його серйозно виведе з ладу, він може зробити якусь прикру дурню.
— Не думайте зараз про вірус. Розкажіть мені про Фраті.
Він вищирився. Недоладною була ця усмішка на такому блідому, щетинястому, вкритому потом обличчі.
— Кентуха Чеззі біг, як скажений, але вони його наздоганяли. Там, за південним краєм поля, ярдів за двадцять далі воріт, був ярок, і вони штовхнули його туди. Ти здивуєшся, якщо я скажу, що серед них був Френкі Даннінг?
Я помотав головою.
— Там-то вони й запопали Чеззі і здерли з нього штани. А потім оточили його та й давай штурхати та стусати. Я їм кричу, щоб перестали, а один з них глянув угору, на мене, та й гукає: «Ану, давай, спускайся сюди, зупини нас, їбло твоє невмиване. Ми тобі проти нього вдвоє наваляємо». Ну, то я й побіг до перевдягальні, там ще було кілька футболістів, так я їм сказав, що зграя якихось мудаків пресують хлопця, то, може, вони не проти вмішатися. Авжеж, їм глибоко насрати було, хто там кого і за що пресує, але ті спортсмени завжди були раді встряти в бійку. Вони кинулися туди, декотрі побігли в самих лиш трусах. Ти хочеш почути з того найзабавніше, Емберсоне?
— Звісно. — Я знову кинув швидкий погляд на годинник. Вже майже за чверть сьома. В будинку Даннінгів Доріс мусить вже мити посуд і, либонь, слухає Гантлі-Бринклі по телевізору [239] .
— Ти кудись поспішаєш? — спитав Теркотт. — На поїзд, бля, запізнюєшся, чи шо?
— Ви збиралися розповісти мені щось забавне.
— О. Авжеж. Вони співали шкільний гімн! Як тобі таке подобається?
В моїй уяві постали вісім чи десятеро дебелих, напівроздягнених хлопців, як вони галопом несуться через поле, прагнучи розрядитися після тренування у невеличкій бійці, і співають: «Хейл, Тигри Деррі, ми високо несемо прапор наш».Це такидійсно було забавним.
239
«Huntley-Brinkley Report» — найпопулярніша у 1950-60-х рр. щовечірня програма новин, яку канал Ен-Бі-Сі подавав у формі телемосту двох ведучих: Чет Гантлі (1911–1974) транслювався із Нью-Йорка, а Девід Бринклі (1920–2003) з Вашингтона.
Теркотт побачив на мені усмішку і відповів власною. Вона в нього вийшла напруженою, проте щирою.
— Парочку тих хлопців футболери таки добряче відбуцали. Хоча й не Френкі Даннінга; той сраний герой побачив, що своїх менше, і втік до лісу. Чеззі лежав на землі, тримав одну руку другою. Ту було зламано. А втім, могло статися й гірше. Вони могли б його зовсім забити до шпиталю. От один з футболістів дивиться на нього, як він там лежить, і типу торкається його носаком — як ото, бува, торкаєшся коров’ячого коржа, в який мало був не вступив — та й каже: «І це ми бігли аж сюди, щоб врятувати якесь єврейське порося?» І вся їхня ватага зареготала, бо то ж був жарт такий, розумієш? — Він подивився на мене крізь сяючі бріоліном кудла свого волосся. — Єврей? Порося?
— Я розумію, — підтвердив я.
— «Ой, та кого воно гребе, — каже інший. — Я відбуцав когось, і мені цього достатньо». Вони пішли назад до себе, а я поміг друзяці Чезу вилізти з того ярка. Я навіть додому його провів, бо боявся, шо він десь може зомліти, чи ще що-небудь. Ще більше я боявся — і він теж, — що Френкі з його дружками можуть повернутися, але все’дно не кинув його. Звідки мені к херам знати, чому я це зробив. Аби-то ти бачив той дім, у якому він жив — палац, блядь. Той ломбардний бізнес мусить добрячий зиск давати. Коли ми туди дійшли, він мені подякував. І то щиро. Він ледь не ридав. А я кажу: «Та нема за що. Мені просто не сподобалося, що шестеро на одного». Так і було направду. Але ти знаєш, як то кажуть про євреїв: вони ніколи не забувають ні про борги, ні про послуги.
— Чим ви й скористалися, щоби дізнатися, чим я займаюсь.
— Я добре собі уявляв, чим ти займаєшся, братчику. Я просто хотів упевнитися. Чез казав мені, щоб я це облишив, — казав, що, на його думку, ти гарний хлопець, — але коли йдеться про Френкі Даннінга, я цього не облишу. Ніхто не має права займати Френкі Даннінга, окрім мене. Він мій.
Він скривився, знову почавши розтирати собі груди. І врешті мені дійшло.
— Теркотте, вас нудить?
— Та ні, серце. Давить щось.
Звучало невесело, і мозок мені прохромило: «Тепер і він усередині тієї нейлонової панчохи».
— Сядьте, поки ще не впали, — ворухнувся я в його бік. Він навів револьвер. Шкіра в мене між сосками — там, куди мусить ввійти куля — почала страшенно свербіти. «Я міг його обеззброїти, — майнула думка, — запросто міг. Але ні, я мусив дослухати історію. Я мусив все взнати».
— Сам сядь, братане. Вгамуйся, як то пишуть під карикатурами.
— Якщо у вас інфаркт…
— Нема в мене на хер ніякого інфаркту. Сідай, зараз же.
Я сів і подивився вгору на нього, він прихилився до гаража. Губи в нього набули синюшного відтінку, який не асоціювався в мене з добрим здоров’ям.
— Що ти йому хочеш зробити? — спитав Теркотт. — Ось що я бажаю знати. Ось що я мушузнати, переш ніж вирішу, що робити з тобою.
Я сильно задумався, як йому на це відповісти. Так, ніби моє життя від цього залежало. А мабуть, що й так. Я не вірив, що в Теркотті ховається природжений убивця, і не важливо, як вінсам про себе думає, інакше б Френка Даннінга уже давним-давно поклали поряд з його батьками. Але в Теркотта був мій револьвер і сам він був хворим. Він міг натиснути гачок випадково. Та хтозна-яка сила, що воліла, аби все залишалося незмінним, могла йому навіть допомогти це зробити.