Якщо я скажу йому чисту правду — залишивши, звісно, безумну частину за дужками, — він може повірити. Завдяки тому, у що він уже вірить. Тому, що він знає серцем.

— Він збирається зробити те саме знову.

Він уже було відкрив рота, щоб перепитати, що я маю на увазі, але зупинився. Очі його широко розплющились.

— Ти хочеш сказати… її? — глянув він у бік живоплоту. До цього я навіть не був певен, що він знає, що там, за живоплотом.

— Не тільки її.

— Когось з дітей теж?

— Не когось, усіх. Якраз зараз він напивається, Теркотте. Доводить себе до того свого оскаженіння. Ви самі добре знаєте, який у нього буває стан, хіба ні? Тільки після цього разу не буде ніяких намагань прикритися. Йому це без різниці тепер. Це накопичувалося від його останнього запою, коли Доріс врешті втомилася від побоїв. Вона показала йому на двері, ви це знали?

— Всі про це знають. Він живе у меблявих кімнатах, там, на Милосердя.

— Він намагався повернутися, сподівався її умилостивити, але його чари не діють на неї більше. Вона бажає розлучення, й оскільки він врешті зрозумів, що не може від цього її відмовити, розлучення він збирається їй надати за допомогою молотка. А потім тим же способом розлучитися й зі своїми дітьми.

Він дивився на мене насуплено. Багнет в одній руці, револьвер у другій. «Трохи дужчий вітер дмухне — і тебе геть занесе», — сказала йому сестра багато-багато років тому, але я думав, що цього вечора вистачить і легенького бризу.

— Звідки ти можеш це знати?

— Я не маю часу на пояснення, але знаю це точно. Я тут, щоби цьому завадити. Тому віддайте назад мій револьвер і дозвольте мені це зробити. Ради вашої сестри. Ради вашого племінника. І ще тому, що я думаю, що насправді, глибоко в душі, ви добра людина. — Останнє було сущим лайном, але якщо ти вже вирішив його намазувати, як казав мені батько, тоді маж густо. — Інакше б ви навряд чи заважали Даннінгу з його приятелями до півсмерті забивати Чеза Фраті.

Він міркував. Я ледь не вголос чув, як крутяться в його голові коліщатка і клацають шпиці. А тоді його очі сяйнули. Можливо, то був відблиск останнього світла вже зайшлого сонця, але мені це нагадало ті свічки, що блимали зараз по всьому місту всередині різьблених гарбузів. На його губах заграла усмішка. Наступні його слова могли прозвучати лише з вуст душевно хворої особи… але такої, що занадто довго прожила в Деррі… або і те, й інше разом.

— Збирається з ними покінчити, еге ж? Гаразд, хай так і зробить.

— Що?

Він наставив на мене револьвер.

— Сядь, Емберсоне. Сиди й не рипайся.

Я сів, згнітивши серце. Вже перейшло за сьому, і його фігура перетворювалася на тінь.

— Містере Теркотт, Білле, я знаю, ви негарно почуваєтеся, отже, либонь, не зовсім розумієте ситуацію. Там, у будинку, жінка й четверо дітей. Малій дівчинці лише сім рочків, заради Бога.

— Мій небіж був набагато меншим, — промовив Теркотт повагом, людина, що оголошує велику правду, котра пояснює все. І виправдовує все заодно. — Я занадто недужий, щоби ним займатися, а ти не маєш духу. Я бачу це, достатньо на тебе тільки глянути.

Я гадав, що тут він помиляється. Він міг мати рацію щодо Джейка Еппінга із Лізбон-Фолза, але той парубок змінився.

— Чому не дозволити мені спробувати? Що вам за біда?

— Тому що, якщо ти навіть його на хер упораєш, цього буде недостатньо. Я щойно це второпав. Це мені зараз найшло, немов… — він клацнув пальцями, — мов нізвідки.

— У ваших словах нема сенсу.

— Це тому, що ти не бачив упродовж двадцяти років, як люди типу Тоні й Філа Трекерів підносять його, наче якогось, в сраці, короля. Двадцять років дивитися, як жінки лупають очима на нього, наче він якийсь Френк Сінатра. Він їздить «Понтіаком», а я за цей час встиг погнути спину на шести фабриках за мінімальну платню, а тієї шерсті так наковтаєшся за зміну, що й вранці несила встати. — Рука в нього на грудях. Тре й тре. Лице бліда пляма в мороці заднього двору дому № 202 по Ваймор-лейн. — Подохнути — це надто легко для цього мандавошника. Що йому треба, так це років сорок, чи й більше, у Шенку, де, якщо він впустить мило в душовій, він, блядь, боятиметься нагнутись, аби його підняти. А з кайфу єдино що матиме, хіба якісь вичавки. — Голос у нього погас. — А знаєш, що ще?

— Що? — у мене все захололо.

— Коли він протверезіє, він за ними тужитиме. Йому стане жаль, що він таке наробив. Він страждатиме, що нічого не повернути взад. — тепер він говорив, ледь не шепочучи, хрипло, безвільно. Так непоправно душевнохворі мусять балакати самі до себе глибоко вночі, в таких закладах, як «Джуніпер-Гілл», коли слабшає дія ліків. — Може, він не вбиватиметься аж так щоби сильно за своєю жінкою, але за дітьми — авжеж, напевно. — Він реготнув й одразу ж скривився так, ніби від цього йому стало боляче. — Ти мені оце тут, либонь, сраного лайна наплів, але знаєш шо? Я надіюсь, шо ні. Пождемо й побачимо, от.

— Теркотте, там же невинні діти.

— І Клара така була. І маленький Мікі. — Його плечі-тіні піднялись і опустились, стенувшись. — Хер з ними.

— Ви не мусите так…

— Стули пельку. Пождемо.

Годинник, що його вручив мені Ел, мав флуоресцентні стрілки, і я з безсилим жахом дивився, як довга опускається на дно циферблата, а потім починає знову дряпатися вгору. Двадцять п’ять хвилин до початку «Нових пригод Еллері Квіна».Двадцять. П’ятнадцять. Я спробував заговорити, але Теркотт наказав мені заткнутися. Він весь час тер собі грудину, лише ненадовго перервався, щоб дістати сигарети з нагрудної кишені.