Вона приручала котів так ретельно, як приручала би чоловіка. Бо потребувала захисту. Може, хоч кіт заступиться за людину, якщо з людей нема кому за неї заступитися в цей дурний час. Правду старі люди кажуть: колись за ґаздами вівці слідом ходили, а тепер — лише пси та коти.

Сказати, що вона боялася своєї одинокості на цьому пів-порожньому хуторі, який мало не за один день раптово знелюднів, — не скажеш. Могла би вночі йти шукати а хоч би й цвіт папороті. 

Але яку холеру тепер знайдеш, окрім безголів'я на свою голову?! 

Вечорами чорні мовчазні стіни гір обступали зусібіч — і, хочеш-не хочеш, робилося страшно. 

Ні вогника. 

Ні душі. 

Хіба лише шум потоку. 

Та далека якась канонада збурює землю ночами. 

Хто його знає, що тепер у світі робиться і чим воно знову обернеться для людини... 

Ото чаклує собі над зіллями та травами — та на дорогу за потоком дивиться: людно чомусь стає на дорозі. Недобре. 

НАЙБІЛЬШЕ Северина любила, коли до неї по трав'яні ліки присилали Іванку Борсукову. Дівчинка — як шило — вертілася на подвір'ї, далі зазирала в булькаючі казани чи говорила з принишклими котами, пощипуючи їх за настовбурчені вуха, а насамкінець сідала на поріг і розпитувала Северину про всякі речі. 

– Що ти сьогодні робиш? — безстрашно зазирала карими очима в чорняву Северининого погляду. 

– Шукаю долю, — відповідала та. І починала зазирати під лавку. 

– Агій на тебе! — сплескувала в долоні дівчинка, як стара баба, але погляду із Севери-ни не зводила. — Хіба доля може ховатися під лавкою? 

– Ого, Іванко! Долю можна загнати в нетрища, сховати в болото, не те, що під лавку. З нею, як і з людиною, можна зробити все. Злякати, наврочити, проклясти, відвернути чарами. 

– А ти не знаєш, москалице, де моя доля? — трохи подумавши, запитала дитина. 

Вона завжди думала перед тим, як про щось запитати. 

Ніхто, крім цього дивакуватого дрібного мізинчика — Іванки Борсукової — не називав її москалицею так ніжно й тепло, ніби насправді пестив, а не знущався. 

Дитина розтягувала слова, мовби гойдалася на канаті, не боячись зірватися з нього. 

Тоді Северині до горла котилися сльози, а вона їх заштовхувала назад, так, як би місила руками. 

– Дитинко... Доля ніколи не шукає людину. Людина сама її має знайти й заволодіти нею. Знайдеш — буде твоя. 

– А як не знайду? 

– То так і проживеш. Без Долі. Іванка знову довго мовчала. Тоді спідлоба подивилася на Северину: 

– Як ти? 

Северина не відповіла, лиш поклала перед дівчинкою тасу з горохом. 

– Поможи мені перебрати ці адамові сльози. 

– А що, горох — то адамові сльози?! 

– Коли, Іванко, Господь, вигнав Адама і Єву із раю, їм треба було жити й харчуватися. Ото й мусив Адам обробляти землю, щоб прогодуватися зі своєю жінкою. Але Адам, як ми, не був привчений до роботи, тому й плакав, коли вперше ходив за плугом. А де падали його сльози — там сіявся й виростав горох. Тому він і називається адамовими слізьми. 

– Як гарно... — зітхала Іванка. 

– Ой, дитино... тяжко, а не гарно. Але як тобі хочеться, щоб було гарно, — на тобі цей вузличок до хрестика на шиї. То твій оберіг буде. Я зробила його із купальських трав. Він тобі поможе долю свою зустріти. 

– По дорозі додому? Розкажи, москалице... — Іванка не по-дитячому звеселіла. — То буде панич? 

– Розкажу, колись, Іванко, розкажу... краще, щоб була пава, аніж панич. Але тепер біжи домів і скажи мамі, щоби тебе не сварила. Скажи, москалиця жити мене вчила. «Сама жити не вміє, а чужу дитину вчить», — відповість на те тобі мама. Але ти не перерікайся з мамою ніколи. Вона завжди все краще знає.