– Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження. 

Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було. 

А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою. 

Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року. 

– Петра-Павла — це коли? — перепитав Вороній. 

– Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку. 

– О чьом она? — запитав старшого молодший. 

– У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія. 

– Вот темнота-а-а... 

– Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь. 

– Откуда ізвєстно? 

– Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: — Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти. 

Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати. 

– Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також. 

Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко. 

Северина показала рукою на них: 

– Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила. 

– І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті. 

– Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати? 

– Служницю? — недовірливо перепитав Во-ронін. — Клич її сюди. 

– Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня. 

– О чем она? — удруге поцікавився молодший. 

– Говоріт, что у нєйо єсть служанка. 

– Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но... — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем. 

– Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице? 

Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою: 

– Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей. 

– Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки. 

НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити. 

Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує.