Тоді Северина вже не думає. Ходить горами — трави збирає, як навчила її вуйна Марія. Северина кожну травку знає. І силу її знає. Тепер трава їй жити дає. Бо худоби вона не тримає. За худобою догляд треба. А їй не хочеться: 

надоглядалася чуже, своє тепер немиле. 

Землі — лиш та, що навколо стайні. 

По людях ходити не ходить. 

Наймитує сама в себе. 

Жити ж бо з чогось треба. 

Але складатися на статки — Боже борони. Онуфрійчуки мали статки... 

Ото збирає трави — людям у хворобі помагає. А найліпше яка трава людині стає на поміч? Та, що зібрана там, де людині пуп різали: у своєму краю. 

Ондечки скільки хворовитих жінок у селі зробилося, відколи війна триває і відколи на чоловіків голод. То вона їм квіти арніки сушить. Та деревій із хвощем варить. Додасть трохи материнки, чебрецю розтолочить, соннику капне — маєш лік: не треба чоловіка. Як котра дочекається чоловічого сім'я в собі — плодючою, наче земля, буде. Здорову дитинку на світ Божий учинить. 

А чоловікам також багато сили чоловічої треба. Скільки порожніх жіночих утроб тепер насіння просить! А де його взяти, того гарантованого ліку для здорового чоловічого сімені, як не в москалиці? 

То нате вам, прошу дуже, домнуле-пане-то-варишу, корінчика з матриґану, на горілці настояному. І то небагато — лише дві краплі натще. А за тим молока півлітерки, будьте ласочка, випити. Бо інакше — біда буде: після матриґану гори звернути можна, не те, що здорову жінку під себе кинути. Ще й розумом помилити можна, як злегковажити Северининим приписом пити настоянку тільки по дві краплі... й ані на 

грам не більше. 

А скільки вона знає, лише нікому не каже, інших секретів про людське здоров'я?! Лиш отими дурними приворотами-відворотами не бавиться. Та силу людську не підкошує. 

Бог кожному, хто заслуговує, сам уріже все, що треба. Або доточить, як чого людині бракує. 

Отак вона й живе — дні людям продовжує. 

Вони їй за те з голоду не дають умерти. 

Чи одежину яку з торжка принесуть. 

Чи просто поговорять. 

Уже добре. 

Та ще когось за зіллям пришлють. 

У Северининих казанах вічно щось булькає: 

пахощі розносить на всю околицю. 

Зайти в теперішню її обжиту хату — вже й не зайдеш: уся стеля й стіни сухим зіллям та корінням обвішані. 

У хаті темно. 

Прохолодно. 

День леда крізь мізинне вікно пробиває, хоч бери та й носи відрами світло в хату. 

Десять котів у ряд серед білої днини на печі дрімають. Бр-р-р-р! 

А якби хто знав, як воно насправді було... Коти до неї самі один за другим поприбивалися. Знала, чим їх заманити із зарослих бур'янами порожніх подвір'їв, звідки кілька років тому позабирали людей у світ, як і Онуфрійчуків. Кого іншого принадиш у цих скалах, як не живу котячу душу? Людей вона й не боїться, й не сторониться — але пускати до себе не хоче. Час тепер не такий, щоби когось пускати ближче, ніж: 

на подвір'я. То ж у душу доведеться пускати — не в хату. 

А в душі її місця вже ні для кого немає. Заселено там усе навіки. 

Чи може, пусто навіки. 

І так добре: коли заселено. 

І друге добре: коли пусто. 

Отож якогось дня Северина наварила казан потовченого валер'янового коріння, розлила його в бляшані тасочки — й порозкладала довкруж хати. Коло корита. На стежці. 

До вечора хутірські й приблудні коти почали сходитися на той манливий запах, як оси на грушки-дички. Коти смачно хлебтали густе чорне вариво — й потихеньку влягалися спати, ніби втомлені вояки після тривалої битви. 

Северина акуратно склала їх на руку, начебто сонних дітей, занесла в хату, уклала на свою постіль на печі, грубо устелену твердими батогами свіжого зілля, й підсунула тасу молока, розведеного валер'яновою кашкою.