– Семе... — тільки й попросила тої ночі під явором. — Прийди до мене завтра вдень. Дуже тебе прошу. Перед полуднем залізеш у копицю сіна, оту, що найближча до лісу. Сиди й чекай, поки я звезу сіно в долину разом із тобою, щоб ніхто не знав. Маєш мені щось помогти, 

Вона не дійшла два кроки до хати, як десь далеко з лісу донеслися короткі постріли. 

Назавтра Северина лиш тільки зібралася йти догори по сіно, в якому мав чекати Семен Дудка, як на подвір'ї несподівано став посильний із сільради Василь Полотнюк — колишній їхній сусід із-під явора в Трав'яному. 

Та Северина не засмутилася: навіть теперішній сільраді нічого довго робити в неї на подвір'ї. 

Проте Василь, не кваплячись, топтався по двору, питав про всяке — аж. вона нарешті без-церемонно перебила його: 

– Кажіть, Васи, що треба, бо мене чекає робота. 

– То ти, москалице, кажи, що тобі помагати. Семен не прийде ані під явір, ані в копицю: цеї ночі був ранений. 

І отут Северина завагалася. 

– Не бійся, — сказав Василь, скидаючи через плече планшет. — Я вчора був під явором разом із Семеном і чув усю вашу бесіду. Давай роботу. Мені ще в сільраду вертатися. Як там твоя гадина поживає? Добре доїться? — засміявся, аж ямки в кутиках вуст показалися. 

– Я хочу, щоб ви її вбили, — подивилася йому просто в очі. 

– Для чого?! 

Вона відповіла не зразу. Спершу довго подумала. Так її навчила думати Іванка, коли мала щось сказати. А тоді вже відповіла колишньому своєму сусідові: 

– Хіба ви не знаєте, Васи, що одна вбита гадина сорок гріхів людині списує?! А мені із зміїних нутрощів ліки хлопцям робити треба. Так що не шкодуйте вбивати гадину. У мене на горищі того добра — зичити можу. А боятися — також; 

не бійтеся. Я свою паню трохи матриґаном і арнікою придурила, аби не дуже пручалася. 

Коли Северина поклала перед Василем кошик із-під стелі, Полотнюк спершу потер чоло: 

блискуче чорне тіло гадини блистіло, складене зиґзаґом, на дні, вистеленому корінням, а зверху на тому чорному колесі мирно лежала гадюча голова. 

Василь примруженими очима довго мірявся із застиглою, здавалося, твар'ю. Та тільки він із двох боків притис зміїну голову кліщами, як гадина вмить обвила його руку хвостом. 

То було так миттєво, що Полотнюк навіть не встиг зауважити, чи справді шкіра гадини холодна, наче шкіра мерця, — бо Северина зверху одним різким ударом розтрощила затиснуту голову гадюки буковою палицею. 

...А РЕШТУ ВОНА РОБИЛА ВСЕ САМА. 

Після заходу сонця, коли з гадини витекло життя до останньої краплі, спочатку забрала з-під неї нанизані одне на одне, ніби кулі в патронташі, яйця. 

Яйця були живі — бо вже чорні. Ось-ось могли показатися молоді голови гаденят. 

Але Северина не викинула той патронташ. Лиш занурила на ніч у потоці в мерзлу воду: знала таке місце, де навіть посеред літа зашпори заходили в руки. 

Далі відрізала частину гадючого тулуба. 

Викидала нутрощі. 

Складала шматки розтрощеної голови й замащувала її живицею. 

Зшивала шкіру шовковою ниткою з тороків великодньої хустки. 

«Начиняла» нутро глеєм. 

А далі... 

Далі Северина без тіні сум'яття зняла зі стіни старий австрійський годинник вуйка Онуфрія. Розпечатала його груди, як розпорола би людські. І, не вагаючись і миті, вийняла з нього все його серце — залізні прутики і пружини. Так, ніби вийняла живе серце з живих іще грудей.