– Великий Джим Ренні може тільки відсмоктати в мене! – відповіла вона. Барбі розсміявся, потішений такою лютістю, але задоволений її потайністю – вона все говорила пошепки. – А я думала, ти поїхав собі геть!

– Та мало не вибрався, але трохи запізно вирушив.

– А ти бачив… оте все?

– Так. Розповім пізніше.

Він розімкнув обійми, продовжуючи її тримати на відстані простягнутих рук, і подумав: «От якби ти була років на десять молодшою, Розі…чи хоча б на п’ять…»

– То я можу знову отримати свій фартух?

Вона витерла собі кутики очей і кивнула.

– Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.

Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від плити, Енсон зітхнув із полегшенням. Перш ніж піти за стійку, він обома руками потиснув Барбі праву долоню.

– Слава Богу, чоловіче. Я ніколи не бачив такої гарячки, я просто розгубився.

– Не переживай. Ми готові нагодувати п’ять тисяч.

Енсон, аж ніяк не бібліїст, подивився на нього нерозуміюче:

– Га?

– Не звертай уваги, то я так.

Теленькнув дзвоник, що висів у кутку кухонного закапелка.

– Виконуйте замовлення! – гукнула Розі.

Скоріше, ніж прочитати папірець, Барбі вхопив копистку – на грилі коїлося казна-що, як завжди, коли Енсону доводилося займатися катастрофічним процесом із залученням вогню, який він чомусь називав кухарством, – тут же накинув на шию шлейку фартуха, зав’язав його на собі ззаду і зазирнув до шафки біля мийки. Там було повно бейсбольних картузів, що слугували усім мавпам, котрі поралися в «Троянді-Шипшині» біля грилю, за шеф-кухарські ковпаки. Він вибрав картуз з емблемою «Морських Псів» на честь Пола Джендрона (котрий тепер перебуває в обіймах своїх найрідніших і найдорожчих, як сподівався Барбі), задом наперед нацупив його собі на голову і хруснув пальцями.

А вже тоді зазирнув у перший папірець і взявся до роботи.

О чверть по дев’ятій, більш як на годину пізніше за звичайний для суботи час закриття, Розі випровадила останніх гостей. Барбі замкнув двері й перевернув табличку з ВІДЧИНЕНО на ЗАЧИНЕНО. Провів поглядом тих з півдесятка останніх клієнтів, що перетнули вулицю в напрямку міського майдану, де вже стояли, балакаючи між собою, чоловік п’ятдесят. Погляди їхні були спрямовані на південь, де понад 119-м шосе зависла велика куля потужного світла. Не телевізійного світла, міркував Барбі; то армійські підрозділи створюють там охоронний периметр. А як інакше охороняти периметр уночі? Авжеж, виставивши вартових і освітивши мертву зону, звісно.

Мертва зона. Йому не подобалося, як звучить цей термін.

Натомість Мейн-стрит виглядала незвично темною. Електричні вогні сяяли в деяких будинках – тих, де працювали генератори, – а також, підживлювані акумуляторами, світилися аварійні вогні в універмазі Берпі, у «Паливі & Бакалії», у крамниці «Нові & Уживані книги», у «Фуд-Сіті» біля підніжжя міського пагорба та в півдюжині інших закладів, але вуличні ліхтарі вздовж Мейн-стрит стояли темні, а в більшості вікон других поверхів, де розташувалися помешкання, горіли свічки.

Розі сіла до столу посеред зали і запалила сигарету (недозволено в громадських приміщеннях, але Барбі нікому не викаже). Стягнувши з голови сіточку, під якою трималася її зачіска, вона змучено посміхнулася до Барбі, котрий і собі присів напроти неї. Позаду них Енсон шарував шинквас, теж нарешті розпустивши своє довге волосся, заховане до того під картузом «Ред Сокс».

– Я гадала, що Четвертого липня [70] – то важка робота, але сьогодні було гірше, – промовила Розі. – Якби не ти, я б скоцюрбилася в куточку і скиглила: «Де моя матуся?»

– Там була якась блондинка в «Ф-150», – промовив Барбі, посміхаючись власному спогаду. – Вона мало не взялася мене підвезти. Аби так сталося, я б, можливо, й вибрався. З іншого боку, зі мною могло трапитися те саме, що з Чаком Томпсоном і тією жінкою, котра була з ним у літаку.

Ім’я Томпсона згадувалося в репортажі Сі-Ен-Ен; жінка ще залишалася не ідентифікованою.

Але Розі її знала.

– Це Клодетт Сендерс. Я майже цілком певна, що вона. Доді мені вчора казала, що в її матері сьогодні тренувальний політ.

Між ними на столі стояла тарілка з чипсами. Барбі було знову потягнувся до тарілки. Та раптом завмер. Йому перехотілося картоплі. Нічого йому більше не хотілося. І червона калюжка на березі тарілки тепер більше скидалася на кров, ніж на кетчуп. Так ось чому Доді не прийшла.

Розі знизала плечима.

– Можливо. Точно не можу сказати. Я не отримувала від неї звістки. Та й не очікувала, телефони ж не працюють.

Барбі вирішив, що вона має на увазі дротові лінії, але навіть з кухні він чув, як люди скаржилися на те, як важко кудись додзвонитися по мобільних. Більшість погоджувалися з думкою, що це через те, що ними користуються всі одночасно, таким чином блокуючи частоти. Дехто вважав, що навала телевізійників – либонь, сотні їх зараз навколо міста, і всі озброєні «Нокіями», «Моторолами», «Ай-фонами», «Блек-Беррі» – створює цю проблему. Барбі мав песимістичніші підозри: ситуація вже під контролем служб нацбезпеки, і це в той час, коли вся країна параноїдально боїться терористів. Декому ще вдавалося іноді кудись додзвонитися, але що глибше в ніч, то рідше й рідше.