Безрезультатно. Барбі підступив ближче. Він уже помітив темну горизонтальну смугу, що зависла в повітрі над дорогою, але поки що ігнорував її. Його більше цікавили люди, котрі охороняли бар’єр. Чи Купол. Шамвей розказала йому, що Кокс називав цю штуку Куполом.

– Якось дивно бачити розвідників з Корпусу морської піхоти вдома, у Штатах, – промовив він, підходячи ближче. – Усі спецоперації в Афганістані вже завершено, так треба розуміти?

Безрезультатно. Він підійшов ще ближче. Йому здавалося, гравій під його підошвами так голосно рипить, що аж луна йде.

– Я чув, у вашій бригаді надзвичайно багато кицьок. Уже легше. Якби тутешня ситуація виглядала насправді зле, сюди б напевно прислали рейнджерів [107] .

– Дрочило, – пробурчав хтось із них.

Не вельми значний успіх, але Барбі повеселішав.

– Попустіться, хлопці, попустіться та давайте потеревенимо.

Знову безрезультатно. А він уже стояв ледь не впритул до бар’єра (чи Купола). Шкіра йому не взялася сиротами і волосся не стало сторч на потилиці, але він знав, що ця штука зовсім поруч. Він відчував її.

І навіть бачив: смуга висіла в повітрі. Йому не ясно було, якого кольору вона виявиться при денному світлі, хоча він і здогадувався, що червоного, кольору небезпеки. Намальовано її було аерозольною фарбою, і він міг закластися всім умістом свого банківського рахунку (наразі там лежало десь трохи більше п’яти тисяч доларів), що йде вона навкруг усього бар’єра.

«Як зашморг на мішку», – майнула думка.

Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.

– Не думаю, що варто… – почала Джулія.

Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.

– Йо, морпіхи! Виручайте братана.

– Кінчай, чувак.

Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.

– Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?

– Скажу: гаразд, – відповів Барбі. – Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. – Він обернувся до Джулії. – Де ваш телефон?

– Вам би і власний не завадив, – продемонструвала вона йому телефон. – За ними майбутнє.

– Я мав, – відповів Барбі. – Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п’ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.

Вона вручила йому слухавку.

– Номер набирайте самі. Мені треба працювати. – Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула: – Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. – А далі продовжила ще голосніше: – Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.

– Мем, я вам не рекомендував би цього робити, – відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.

– Зупиніть мене, – запропонувала вона.

– Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, – відповів він. – А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.

– Пане командире, – крикнула вона. – Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.

У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.

Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.

Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», – подумав він.

Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.