– Правильно. Ми почнемо давати їй заронтин [142] . Ти згоден?

– Так, – Расті був зворушений тим, що в нього питається сам лікар. Йму стало соромно за ті колишні свої слова й думки про Гаскелла.

– А собака нехай залишається поряд з нею, так?

– Абсолютно.

– Роне, з нею буде все гаразд? – спитала Лінда. Тоді вона ще не знала, що їй доведеться виходити на роботу; тоді вона ще гадала, що спокійно проведе весь день разом зі своїми дівчатками.

– З нею і зараз усе гаразд, – відповів Гаскелл. – У багатьох дітей трапляються напади малої епілепсії. У більшості з них все минається після кількох разів. У інших інколи триває роками, але потім теж проходить. Дуже рідко бувають якісь довготривалі негаразди.

Лінда повеселішала. Расті мав надію, що їй ніколи не стане відомим те, про що промовчав Гаскелл: замість того, аби знайти вихід із неврологічних хащів, деякі нещасливі діти заглиблюються в них, виростаючи в дорослих епілептиків. А великі епілептичні напади можуть заподіяти негаразди. Можуть і вбити.

І от діждався, тільки-но закінчив вранішній обхід (усього з півдесятка пацієнтів, одна з них мамуня-породілля без усяких проблем), сподівався на горнятко кави перед тим, як перебігти до амбулаторії, і тут цей дзвінок від Лінди.

– Я певна, що Марта залюбки візьме й Оді, – відповіла вона.

– Добре. Ти свою поліцейську рацію триматимеш при собі на чергуванні, так?

– Звісно, так.

– Тоді віддай свою домашню Марті. Погодьте з нею канал зв’язку. Якщо буде щось не те з Дженілл, я відразу прилечу.

– Гаразд. Дякую, мій миленький. Є якась надія, що ти зможеш навідатися туди вдень?

Расті розмірковував про свої шанси, коли побачив Дагі Твічела, той наближався коридором. Звичною своєю ходою «все по цимбалах», із закладеною за вухо сигаретою, але Расті помітив, яке стурбоване в нього обличчя.

– Можливо, мені вдасться втекти на годинку, але обіцяти не можу.

– Я розумію, але так добре було б побачитися з тобою.

– Мені теж. Бережися там. І кажи людям, щоби не їли тих хотдогів. Берпі міг їх витримувати в себе в холодильнику всі десять тисяч років.

– Там у нього стейки з мастодонтів, – підхопила Лінда. – Кінець зв’язку, любий мій. Я на тебе чекатиму.

Расті засунув рацію в кишеню свого білого халата й обернувся до Твіча.

– Що трапилося? І прибери сигарету в себе з-за вуха. Тут лікарня.

Твіч дістав сигарету зі сховку і поглянув на неї.

– Я хтів її викурити біля складу.

– Погана перспектива, – зауважив Расті, – для того місця, де зберігається запас пропану.

– Саме про це я й прийшов тобі сказати. Більшої частини балонів нема, пропали.

– Маячня. Вони ж величезні. Точно не пам’ятаю, кожний на три чи на п’ять тисяч галонів.

– То що ти хочеш цим сказати? Я забув зазирнути за віник?

Расті почухав потилицю.

– Якщо вони будуть – ким би ті вони не були – гасити це силове поле довше трьох-чотирьох днів, нам знадобиться багато газу.

– Розкажи мені щось, чого я не знаю, – відгукнувся Твіч. – Згідно з обліковою карткою на дверях, там мусить стояти сім балонів, а наявні лише два. – Він вкинув сигарету собі до кишені білого халата. – Я перевірив й іншу комору, просто про всяк випадок: а що, як хтось пересунув балони туди…

– Кому таке могло вплисти в голову?

– Та звідки мені знати, Боже правий. Коротше, там зберігаються найнеобхідніші в лікарні речі: садові інструменти і всяке таке лайно. Зате там усі зазначені в картці знаряддя на місці, тільки добрив, курва, чомусь нема.

Расті не схвилювала пропажа добрив, він думав про пропан.

– Ну, якщо дуже припече, ми можемо взяти з міських запасів.

– Доведеться чубитися з Ренні.

– Це коли наша лікарня – його єдина надія, якщо в нього раптом дещо застопориться у грудях? Сумніваюсь. Як ти гадаєш, матиму я можливість на якийсь час вирватися звідси після полудня?

– Як Чудотворець вирішить. Зараз він виглядає бойовим командиром.

– А де він?

– Спить нагорі. І хропе, мов скажений. Хочеш його розбудити?

– Ні, – відповів Расті. – Хай поспить. І я не називатиму його більше Чудотворцем. Після того, як він працював з того моменту, коли на нас опустилася ця зараза, він заслуговує на краще.

– Воля ваша, сенсею. Ти досяг нового рівня просвітлення.

– Відсмокчи в мене, жевжику, – відповів Расті.

А тепер дивіться; дивіться дуже уважно.