Рорі не звернув на нього ніякої уваги, бо ідея була гарна. Люди, що бігли від стоянки й від тенту, були вже майже поряд. Хтось – то був Лестер Коґґінс, котрий бігав набагато краще, ніж грав на гітарі, кричав:

– В ім’я Господа, синку, не роби цього!

Рорі натиснув курок. Ні, тільки спробував. Запобіжник було ввімкнуто. Він озирнувся через плече і побачив високого, худого проповідника з церкви святош, котрий випередив його захеканого, з почервонілим лицем батька. У Лестера вибилася зі штанів і розвівалася на бігу сорочка. Очі вибалушені. Зразу за ним мчав кухар з «Троянди-Шипшини». Вони вже були менш як за шістдесят ярдів, і преподобний, так здалося, раптом ввімкнув у собі четверту швидкість.

Рорі відімкнув запобіжник.

– Ні, хлопчику, ні! – знову закричав по той бік Купола якийсь солдат, одночасно присідаючи з розкинутим руками.

Рорі не звертав уваги. Так завжди буває з грандіозними ідеями. Він вистрелив.

На його нещастя, постріл був точним. Високоударна куля стукнулася об Купол під прямим кутом, зрикошетила і, мов на гумці, відскочила назад. Рорі не відчув різкого болю, тільки потужне біле світло спалахнуло в його голові, коли менший з двох фрагментів кулі вирвав йому ліве око і засів у мозку. Фонтаном бризнула кров, потім, коли хлопець упав на коліна, закривши руками лице, вона потекла йому і крізь пальці.

– Я осліп! Я осліп! – кричав Рорі, і Лестер вмить згадав ті слова, на яких був зупинився його палець: божевілля, і сліпота, і зчудування серця.

– Я осліп! Я осліп!

Лестер відвів руки хлопчика й побачив червону діру очниці. Залишки самого ока прилипли Рорі до щоки. Той підняв голову до Лестера, і рештки його ока хлюпнулися в траву.

Лестер встиг обняти хлопця на мить, але тут підбіг батько Рорі й вирвав сина в нього з рук. От і добре. Так і мусило бути. Лестер згрішив і благав напоумлення в Бога. Напоумлення йому було дане і відповідь не забарилася. Тепер він знав, що робити з гріхами, до яких його призвів Джеймс Ренні.

Сліпий хлопчик указав йому шлях.

Пізніше Расті Еверет міг пригадати хіба що сум’яття. Єдиним образом, який цілком ясно закарбувався в його пам’яті, був голий торс пастора Коґґінса: біла, мов риб’яче черево, шкіра і драбинчасті ребра.

Натомість Барбі – можливо, через те, що полковник Кокс поклав на нього завдання знову обернутися дізнавачем – бачив усе. І йому найяскравіше запам’ятався не Коґґінс без сорочки, а Мелвін Ширлз, котрий, націлившись на нього пальцем, злегка хильнув набік головою – жест, зрозумілий будь-якому чоловікові, що означає: ми ще не розібралися остаточно, гарнюню.

А що запам’ятали решта люду – і навряд, щоби щось інше змогло краще підштовхнути міллців до усвідомлення того, у якій ситуації опинилося їхнє місто, – це схлипи батька, котрий тримав на руках свого злощасного скривавленого сина, і лемент матері:«Алдене, він живий? ЧИ З НИМ УСЕ ГАРАЗД?» у той час, як вона пробивалася до місця пригоди своїм (фунтів на шістдесят важчим за норму) тілом.

Барбі бачив, як крізь натовп, що вже тіснився навкруг хлопця, протискується Расті Еверет, щоб приєднатися до двох чоловіків, котрі вже стояли там навколішках – Алдена і Лестера. Алден колисав сина на руках, а пастор Коґґінс дивився на них, роззявивши перекошеного, мов ворота з зірваною завісою, рота. Від Расті не відставала його дружина. Він упав на коліна між Алденом і Лестером, намагаючись розчепити руки хлопчика, якими той затуляв собі обличчя. Алден, що, на думку Барбі, було й не дивно, зацідив Расті прямо в ніс. З носа в того ринула кров.

– Ні! Дозволь йому допомогти! – крикнула фельдшерова дружина.

«Лінда, – пригадав Барбі. – Її звуть Лінда, і вона служить у поліції».

– Ні! Алдене! Ні! – вхопила Лінда фермера за плече, і той розвернувся, явно готовий вдарити і її. Ані сліду здорового глузду на його обличчі; він перетворився на звіра, що захищає своє маля. Барбі кинувся вперед, готовий на льоту перехопити руку фермера, якщо той битиме, та тут же йому зблиснула краща думка.

– Тут медик, – гукнув він, нахилившись до обличчя Алдена, затуляючи собою з його поля зору Лінду. – Медик, медик, ме…

Хтось різко смикнув Барбі ззаду за комір, аж його розвернуло. Він тільки й встиг відзначити, що це Мел Ширлз, один з дружків Джуніора, та що той у синій форменій сорочці й на грудях у нього блищить поліцейський значок.

«От халепа», – подумав Барбі, але, як виявилося, помилився. Ширлз зацідив йому в обличчя, точнісінько, як того вечора на парковці біля «Діппера». Напевне, цілив у ніс, не попав, тож натомість у Барбі губи чвакнулись об зуби.

Ширлз замахнувся знову, але Джекі Веттінгтон – небажана партнерка Ширлза цього дня – вчасно вхопила його за руку.

– Припиніть! – крикнула вона. – Офіцере, не робіть цього!

Якусь мить не було ясно, що станеться далі. Але тут якраз Оллі Дінсмор, слідком за котрим бігла заплакана, захекана мати, шмигнув між копами, відштовхнувши Ширлза вбік.

Ширлз опустив кулак.

– Окей, – процідив він. – Але ти знаходишся на місці кримінальної пригоди, мудак. Тут поліцейське розслідування. Оттак-от.