Вечір у школі перед весняними канікулами. Весна вже одягнула степ своїм пишним барвистим килимом. Зовсім недовго – лише півтора-два тижні красується донецький степ під весняним життєдайним промінням. А потім наступить жарке засушливе літо, трава степових балок побуріє, зів'яне, і лише перекотиполе під поривами гарячого вітру переміщатиметься по вигорілій, пожухлій жорсткій траві.

Але з самого початку весни у невеликому шахтарському містечку Краснодоні буйно цвітуть акації. їх багато – і біля будиночків шахтарів, і в парку. Навколо школи, де вчився Туркенич, також височать стрункі, всипані пахучими квітками акації. Ваня чує свій голос, згадує, як він читав любимий вірш Майкова, присвячений донецьким степам, «Ємшан»:

Трави пучечок степовий,

Він і сухий благоухає! І степ безмежний, дорогий В моїй уяві виникає, Ваня бачить, з якою увагою слухають школярі, і з новим піднесенням читає строфи старовинної легенди…

А ось інша згадка. Він чує десятки молодих голосів:

Степ, широкий степ, І привільний степ!

Дужими і смілими

Породив ти нас…

Де він? До чого ж знайома ця вузька закурена дорога, що веде з Краснодона в Луганськ… Ось і Гостра Могила – пам'ятне всім донецьким шахтарям місце бою червоноармійців з білими загонами у 1919 році за серце Донбасу – місто Луганськ.

Старий учитель історії немов живий з'явився перед школярами-екскурсантами, і Ваня Туркенич виразно чує його спокійну розповідь.

– Ось тут, діти, ми і тримали оборону міста. Я в той час був кіннотником, змінив шкільну указку на шаблю. Зі мною з Краснодона пішло немало добровольців на захист Луганська – і шахтарі, і батраки з навколишніх хуторів, і козача біднота… Луганськ взяти білим не вдалося. Не забувайте ці дні, завжди пам'ятайте про своїх батьків і старших братів, які поховані тут, у братській могилі. Дивіться, який скромний і в той же час величавий пам'ятник створений над ними: гранітні орли схилили голови, ніби охороняють спокій загиблих героїв…

Школярі тихо, поодинці піднімаються вузькою стежечкою до пам'ятника. В руках у них вінки із скромних польових квітів. Червоніють гвоздики, темніють сині волошки. І раптом – нова хвиля згадок. Безкрайнє Чорне море… Севастопольське артилерійське училище, голоси Друзів, спритних, проворних курсантів. І… усміхнене лице дівчини-рибачки, сестри одного із друзів Туркенича. Часто втрьох вони запливали на човні в море. …Чийсь різкий голос примусив Туркенича розплющити очі. Минуло, мабуть, не більше години: тінь від обриву, що перетинав дорогу, була майже такою ж, якою бачив її Туркенич, упавши на пісок.

– Так, так!.. Негайно!..- кричав невідомий Туркеничу літній командир із зарослим до чорноти, давно не голеним лицем.

Його загнаний кінь, який важко водив боками, ронив з вудила коричневі від грязюки і поту клапті піни.

Туркенич швидко підвівся і, навіть не обтрусивши пісок з колін і ліктів, підбіг до командира батареї. Той уже вислухав поспішно передане йому зв'язковим повідомлення з дивізіону і наказав підготувати батарею До маршу. Зв'язковий взяв повід свого коня і, важко сівши у сідло, рушив.

– Не знаю, чи знайду штаб,- сказав він, порівнявшись з Туркеничем.- Така метушня, Що нічого не зрозумієш… Віддають наказ, тут же його відміняють, а через годину знову підтверджують…

Батарея просувалась по степу обережно, намагаючись сховатися в складках пересіченої ярами місцевості. Курява стовпом клубилася вслід змученим коням, густим шаром сідала на гімнастьорки і обличчя бійців. Дуже хотілося пити, але тільки у деяких червоноармійців у баклажках збереглася тепла, з тухлим присмаком вода. Командир батареї їхав попереду, пильно вдивляючись у закурені хмари, що висіли над горизонтом. Туркеничу здавалось, що їх батарея одна-однісінька у цьому степу і що противник обов'язково помітить її.

Особливо тривожно і напружено почували себе бійці і командири ночами, коли на заході й на півночі спалахували вогні і доносився гул канонади, то несподівано миготіли спалахи і гриміли постріли на сході, де, здавалось би, мали бути з'єднання Червоної Армії. «Чому це майже скрізь ідуть бої?.. Невже німецькі танки прорвалися так далеко?..»- мимоволі думали вони, силкуючись проникнути зором крізь туманну завісу куряви і диму, що затягнула обрій.

Туркенич намагався не виказувати свого хвилювання, гнітючого відчуття самотності і наростаючої небезпеки, яке іноді охоплює недосвідченого і ще не звиклого до складної бойової обстановки командира… Він то поправляв поводи свого коня, то починав розмову з Лагутіним про дрібниці похідного життя. А сам між тим зрідка, але уважно і насторожено поглядав на літнього, зосередженого командира батареї.

Федір Петрович Костров був на фронті з перших днів війни. Він опинився в числі тих захисників прикордонних рубежів, які прийняли на себе найсильніші по своїй иесподіваиості удари фашистської армії. Потім протягом року Костров воював у Білорусії, на Україні, в Донбасі. Кілька;разів майже повністю вибував із строю особовий склад батареї: жорстокі бої вели артилеристи з насідаючим ворогом. Ллє сам Костров був лише двічі легко поранений. Скупо згадуючи про бої на Україні, при переправі через Дніпро, він якось сказав Туркеничу, що артилериста або легко поранять, або зразу вб'ють. У найтяжчих, здавалося, безвихідних становищах Костров, не кваплячись, знаходив найпростіше і тому найбільш правильне рішення.