– Знаєш що, Іване,- звернувся він до Туркенича,- незабаром темнітиме, треба позицію вибрати на всякий випадок. Адже вночі можна й у танкові лещата влетіти. А тут,- показав він на глибокий яр і густий чагарник,- ми години за півтори укриття зробимо. Коли фрици і навідаються сюди, батарея їх добре зустріне.

– А як з розпорядженням?.. Костров пильно глянув на Туркенича: -3 розпорядженням? – не кваплячись перепитав він.- Адже за батарею відповідаємо ми з тобою. Треба вирішувати так, щоб своя голова на плечах працювала. Я ось не впевнений,- розумієш, перед самим собою не впевнений,- що відомості штабу цілком вірні. А якщо німці встигли прорватися через переправу і ось-ось з'являться нам напереріз? Може ж таке бути?

– Так, може…

– Ну, а в такому разі треба вжити всіх заходів, щоб нас зненацька не захопили.

Позиція для бою непогана, готуватимемос завидна.

Через кілька хвилин бійці спішились, від вели коней у яр і встановили гармати на ви значених Костровим місцях.

– Ось так, хлопці, надійніше буде,- на мічаючи лопатою місце для укриття, сказа: бійцям командир батареї.- Переночуємо туї а на світанку далі рушимо.

Швидко і вміло взялися артилеристи де роботи, щоб викопати укриття. Через годиш воно було майже готове. Туркенич і Кострої перевіряли маскування гармат.

– Товаришу командир,- звернувся до Туркенича Лагутін, який чергував на горбочі ку з біноклем у руках,- здається, хтось де нас скаче…

– Де, де? – запитав Туркенич.

– Не туди дивитесь,- відповів Лагутін,- ген вздовж яру мчить.

Костров подивився у тому напрямку І здивовано сказав:

– Звідкіля це він?

Через кілька хвилин до батареї підскакай на змиленому коні молодий артилерист.

– Це батарея Кострова? Товаришу командир… мені наказав командир дивізіону.. я ледве вас розшукав… мені наказано…- заговорив він, простягаючи незапечатаний пакет.

– Спокійно, товаришу, спокійно,- голосно сказав Костров, беручи пакет.- Чом розпечатаний?

Приїжджий замахав руками:

– Та що ви, товаришу командир!.. Там така… така…- він підбирав слово менш різке,- така нерозбериха!.. Хіба тут до запечатування… Наказано усно ще передати: німецькі танки вже переправились біля станиці і зразу ж рушили півкільцем на південний захід! Можуть з'явитися у вас з тилу!..

Помітивши, що Лагутін та інші бійці слухають уривчасті, плутані слова зв'язкового, Костров різко перервав його:

– Спокійно, кажуть вам. Злізайте з коня, сідайте і відпочиньте.

Молодий артилерист ніби зрадів, що врешті він потрапив до рішучого, вольового командира, вмить опинився на землі і, винувато посміхаючись, сів недалеко від Туркенича, важко переводячи подих.

Почало темніти. На заході, як і раніше, висіла димова імла. Костров і Туркенич пильно роздивлялися у біноклі степ, що розкинувся на десятки кілометрів.

– Поки що нічого підозрілого,- сказав командир батареї.- Помовчавши, він додав: – 3 цього боку. А звідти? – І Костров направив бінокль на.південний схід.

– Невже вони можуть…- почав було Туркенич, але замовк, не закінчивши фрази.

– Можуть,- неквапливо відповів Костров.- На те, брат, і танки.

Наказавши Туркеничу продовжувати спостереження, командир батареї пішов до гармат.

Туркенич повільно, намагаючись якомога пильніше вдивлятися у яри і чагарники, які швидко огортали сутінки, обводив біноклем горизонт. Незабаром його увагу привернула невеличка димова смужка, що з'явилася з того боку, звідкіля він найменше чекав небезпеки. Хвилюючись, він майже до болю притиснув бінокль до очей. Сумніву не могло бути: напереіріз їм у бойовому порядку сунули танки.

– Лагутін!-крикнув він.- Скажи командирові – ворог з'явився.

Лагутін кинувся з горбка до Кострова, а Туркенич спрямував бінокль вправо на широку дорогу, що зникала в степу, а потім знову навів скельця на пелену диму і куряви.

«Так, танки… штук десять, не менше…»- подумав він.

Костров швидко підійшов до Туркенича і, не запитуючи, також почав вдивлятися у дальні хутори. Дивився він недовго, бойовий досвід визначив його дальші дії.

– Батарея, до бою! – почулася голосна, чітка команда.

Разом з наводчиком Туркенич навів гармату на ворога і схилився над панорамою. Він ще опівдні перевірив бойові запаси і знав, що на кожну гармату залишилося тільки по дванадцять пострілів.

Молодий командир подивився на обвітрені, схудлі обличчя артилеристів і сказав Ла-гутіну, ніби закінчуючи недавно розпочату з ним розмову:

– Підпустимо фриців якомога ближче і з першого залпу по головному.

Лагутін кивнув головою.

Брязкаючи гусеницями і перевалюючись, все ближче й ближче просувалися броньовані машини ворога. У вечірніх сутінках вони здавалися ще грізнішими, ніж удень.