Полонений начепив бирку на шию, прошепотівши:

– Дожився… Номером став… Нарешті перевірка закінчилась, і полоне-ним дали команду:

– Вільно!

Туркенич і Лагутін звалились на землю. Туркенич вдивлявся у схудлі, потемнілі обличчя сусідів. Було видно, що полонені вже протягом тривалого часу голодували.

– Ну, тепер «весела смерть» нас оглядатиме, реготатиме й дивуватиметься,- пробурмотів крізь зуби худорлявий хлопчина, що лежав поряд з Туркеничем.

Лагутін уже встиг узнати його ім'я і тихенько перепитав:

– Це ти про кого, Тимофію? Це що за «весела смерть»?

– Сам узнаєш,- скривившись від болю і намагаючись зручніше покласти хвору ногу, відповів молодий солдат.

Розкотистий сміх і вигуки донеслись до Туркенича і його товаришів. Полонені повернули голови до комендантського барака, звідкіля швидко йшов до них лікар. Тимофій стиснув кулаки, прислухаючись до запитань і зауважень товстенького веселого німця у формі офіцера медичної служби.

– О, номер сто сімдесят ще живий! Міцна натура: Ілля Муромець!

Лікар розкрив велику записну книжку і зробив якусь помітку.

– Я дивуюся цьому богатирському організмові! За медичними показниками, він повинен був два дні тому померти. А ще живий! О, я у захопленні цією богатирською натурою! І, не зупиняючись перед пораненим, що безсило лежав на землі, лікар на ходу кинув:

– Ну, дамо ще два контрольних дні! Медицина не може помилятися так довго! Ха-ха-ха!..

Підійшовши до Тимофія, лікар дружньо, ніби розмовляючи з давнім знайомим, махнув своєю книжкою:

– А, номер вісімсот сім? Кульове поранення ноги!.. О, знаю, знаю!.. У мене все записано!

Тимофій мовчав, спідлоба дивлячись на лице лікаря, яке розпливлося у добродушній посмішці.

– Ай-ай, яку нога пухлину має!.. Це погано, може бути нагноєння – і кінець. Але не печалуйся, руський солдат: треба частіше робити перев'язки, добре їсти, і все пройде!

– Та де ж бинти? Адже черви завелись!..- не витримав Тимофій, важко піднявши ногу і розмотуючи ганчірку.

– Шерви в ранах? Да-а?..- вигукнув лікар і засміявся ще добродушніше і веселіше.- Так це добре, дуже добре – найновіша медицина говорить: вони зменшують гній! Дуже добре!..

Туркенич лежав, притулившись до Лагутіна, і намагався не потрапляти на очі «веселій смерті». А лікар, який заносив у записну книжку помітки, продовжував свій «обхід» табору, сміючись і дивуючись «міцності російської натури»…

– Ось тепер принесуть вам і полуденок, І обід, і вечерю – все разом: кварту моченого жита. Хочеш – зразу з'їж, хочеш – на цілий день розтягуй,- сказав Тимофій.- Потім на елеватор поженуть та в полі ганятимуть. А ввечері мертвих заставлять виносити.

– Багато вмирає? – запитав Лагутін.

– Дизентерія майже у всіх,- відповів Тимофій,- з десяток, а то й більше за день помирають. Ну, а фашистам це і вигідно: менше в дев'ятнадцятий табір «на профілактику» переводити доводиться.

– Це що за табір?

– Отам,- нижче по течії річки Чир розташований. Звідтіля, кажуть, живим ніхто не виходить…

Годині о дев'ятій ранку почулася нова команда:

– На навчання стройся!

Лагутін здивовано запитав Тимофія:

– Яке це ще вони навчання видумали? Той не відповів, із злістю махнув рукою і зашкутильгав у шеренгу, спираючись на палицю.

– Куди ти? Нога ж у тебе…- почав було Лагутін. Але Тимофій перебив його:

– Ти що, не знаєш їхніх порядків? Хто не може йти на навчання або хоча б на елеватор, того пристрілюють. Он бачиш шакалів? Вони так і приглядаються, щоб з кимсь розправитися.

«Справді, шакали… або, швидше, вони схожі на більших хижаків – гієн…» – подумав Туркенич, скоса глянувши на поліцаїв, які не поспішаючи крокували, гумовими палицями намагаючись вселити у серця полонених страх до себе. На їхніх рукавах виднілися чорні пов'язки з наспіх намальованим білим черепом. Повільно походжаючи між рядами полонених, які вишикувалися «на навчання», поліцаї вимахували своїми палицями. Раз по раз чулися різкі удари по чиємусь обличчі або плечах…

Нарешті, полонених трьома шеренгами погнали до воріт табору і вивели на околицю Суровикіна. Стояли задушливі дні. Сухий, випалений літньою спекою степ перетинали неглибокі балки з пониклою від сонця травою. Але на околиці Суровикіна, на хуторах і в станицях, виднілись, немов оазиси, темно-зелені плями садів. Посьолок Суро-викіно і залізнична станція тієї ж назви роз-кинулись на рівному місці в степу. Прикрасою цього посьолку були сади: із-за тинів зеленіли яблуні, груші, сливи. Біля вікон невеликих хат, щільно зачинених від спеки ставнями, привітно гойдалися на вітрі високі різнокольорові мальви. Вулицями котилися хмари пилу, до півдня вітер посилився, і колона полонених згодом вкрилася густим сірим, наче попіл, шаром. Йти було важко, пилюка сліпила очі, піт нерівними струмками стікав по схудлих, змучених об-личчях полонених. Конвоїри, лаючись, підганяли колону, щедро орудуючи направо й наліво прикладами.