«Що я таке верзу?» — дивується друг реввоєнгакера. Жура виймає з кишені конверт:

— Це лист, котрого три місяці тому отримав від Анджели. Прочитай і скажи мені, що ти про цей лист думаєш. Що за людина, на твою думку, його написала… Хочу почути

психолога.

— Щодо?…

— Правду вона пише, чи ні.

— Qui le sait [36] Я спробую щось прояснити. Корват розгортає аркуші, читає.

«Привіт, любий!

Нарешті отримала твій лист (заказний), це єдиний поки лист від тебе, дякую! Дуже вдала фотографія, де ти її зробив? Коли? Мені подобається. Я поставила фотку на кріслі і коли переодягалась, то краєчком ока глянула на неї — ти підглядаєш! Якимось чином фото зроблено так, що куди я не стану, твій погляд завжди звернений на мене. Цікаве явище, а може це мені так здається? Бог є на світі, я так хотіла отримати лист від тебе саме у п'ятницю, і хоч це неможливо, бо пошта не працює у п'ятницю і суботу, я отримала його саме у п'ятницю. З 19.00 в мене починається вихідний і можна побути самій, наодинці зі своїми думками. Хочеш знати результат? Сльози. Чому я так багато плачу? Вадіку, я дуже змінилась, стала сприймати життя інакше, таким, як воно є. Я дійсно більше ні на кого не розраховую, зовсім не тому, що залишилась без тебе, без підтримки близьких та небайдужих щирих людей. Просто я зрозуміла: прийшов мій час йти по цій землі самій, і, якщо спочатку від цих думок мені ставало страшно, то тепер це мене не лякає. (Ти не звертай увагу на форму написання листа, мені здається, що яз тобою просто розмовляю, а ти уважно слухаєш.) Пам'ятаєш, я завжди була трохи дивна, я це сама знаю. Ти мені про це казав, ще коли я жила у Симферополі, а ти приїжджав до мене і ми ховались по готелях. В мене більше романтизму, ніж потрібно на 10 чоловік, але це добре. Читала уважно твій лист, нюхала, притискала до себе — просто комедія якась, а потім розплакалась. Плакала так довго і так щиро, що аж полегшало. А потім мені сяйнуло: я так довго не могла це зрозуміти, я зрозуміла, чому приїхала сюди, чому втекла від тебе. Виявляється, це просто образа, ти образив мене. Ти не міг зрозуміти (або ж не хотів) елементарних людських почуттів. Якби тільки існували такі слова, якими можна було б передати те, що я відчуваю до тебе. Ти був моїм життям 24 години на добу, я ладна була залишити все: дочку, батьків, чоловіка. Наплювати на друзів. Але виявилось, що все це тобі не потрібно. Ти далі жив своїм поняттям, тебе влаштовував такий перебіг подій, ти знав, що я вірна тобі, як собака, і навіть гордився цим. А тепер я маю, власне кажучи, нічого. Перед від'їздом сюди я все добре зважила. Ти погано знаєш мене: посмішка, оптимізм — це все тільки гра. Я була готова до такого життя і я його приймаю тепер з розкритими обіймами, і не скаржусь на труднощі. По приїзді в Ізраель часто задавала собі одне і те саме запитання: що я тут роблю? Тепер я знаю відповідь: спокутую гріхи свої в прямому розумінні цього слова. Кожен день перед сном я дякую Господу за дарований мені день, за те, що Він не покинув мене у важку хвилину, і прошу сили та терпіння на другий день. Я повністю відреклась від меркантильних інтересів, мені потрібно очистити свою душу від будь-якої залежності. А при нагоді обов'язково поїхати в Єрусалим, багато чула про це місто, там є що подивитись і, кажуть, на душі стає легше. Тепер я знаю: я тут не випадково. В житті, напевно, взагалі не буває випадковості. Ти був післаний мені для того, щоб я, твоя вперта Ангеля, опинилась тут. Коли я змирилась з думкою, що це моя дорога, то стало відразу легше на душі, тепер мені навіть тут подобається. Особливо пальми. Велетенські яскраво-зелені пальми на тлі червоного піску і бірюзового неба, і вже не так дістає спека. Здається, що у всьому світі така сама погода і немає ніде ні дощу, ні снігу.

Вадиме, любий мій, не треба мене жаліти. Ніколи не плутай жалість з коханням. Я не маю іншого виходу. Якщо б ти дійсно хотів залишитись зі мною, то ніколи б мене не відпустив. Ти зараз сумуєш не за мною, а за своїм життям, за тим життям, якого не мав, але хотів би мати. Ти віддав своїй родині чверть віку, виховав дітей, пережив з дружиною багато щасливих і тривожних хвилин, скоро станеш дідусем. Нікуди ти від них не підеш, а якщо і підеш, то будеш за ними глибоко сумувати. Я не можу навіть припустити такої думки, що ти хоч на хвилину пожалкуєш про те, що зв'язав свою долю з моєю. Ми не можемо принести так багато горя людям. Я не хочу, щоб мене прокляли. Тут, на Святій Землі, прокляття мають іншу вагу, аніж у нас, в Станіславі. Тут такі речі відчутніші, вони ніби знаходять собі тут тіло, як і молитви. Я тепер знаю, що прокляття — це молитва навпаки, і, якщо воно щире, нехай Бог рятує. Я знаю, що для твоєї родини ти завжди будеш жертвою, а я — курвою. Але не думай, що я більше не люблю тебе. Це абсурд. Це навіть більше, аніж абсурд. Тільки безвихідь і біль у серці змусили мене залишити все і поїхати світ за очі. Що я відчуваю тепер? Навіть не знаю. Як коли. Деколи сум і біль, деколи живу спогадами, деколи нестерпно боляче від того, що втратила дочку. Вадиме, ти зрозумій, що я втратила все. Я вчинила ніби самогубство. Але ти мені ніколи по-справжньому не належав. Частіше всього не покидає відчуття порожнечі, абсолютної порожнечі: ні жалю, ні болю, ні сліз, ні бажань. Але природа не витримує порожнечі, і все у житті, як в організмі, має бути заповнене. Чим я заповню своє провалля, навіть не знаю. Можливо роботою, можливо чимось іншим. Якщо я буду в Єрусалимі то помолюсь за тебе.

Любий мій, біда і щастя моє, як мені прожити без тебе? Я сприймаю життя гостро. З повною палітрою барв, хочу, щоб усе було повноцінно і красиво, а в результаті завдаю собі та іншим біль. Може, я просто не вмію кохати? Якщо кохання — справа двох, то чому я завжди — донор? Тільки тепер я починаю розуміти, як треба кохати, жити, вибачати, терпіти. Надто пізно ми з тобою зустрілись, радість моя. Надто пізно.

Цілую тебе, любий. Люблю і сумую.

Ангеля».

Корват відривається від тексту. Він зауважує перед собою величезний товченик з салатовою габою і паруючими картоплинами.

— Ти швидко читаєш, — посміхається Жура. — Ну як тобі лист?

— Всі жінки, безперечно, трохи акторки, — повільно підбирає слова друг реввоєнгакера, — але тут, мабуть, достатній відсоток справжнього, щирого почуття. Мені, принаймні, так здається. Вона кохає і цікаво рефлексує текстом… Особливо ця екстраполяція проблеми самогубства на від'їзд до Ізраїлю. Цікавий аспект суїцидальної проблеми…

— Виходить, що не бреше?

— Лист дуже переконливий. В ньому відчувається присутність внутрішнього субдискурсу.

— Діалог із собою?

— Притлумлений і замаскований під розмову з кореспондентом.

Жура хитає головою. Мовчить. Потім каже:

— Давай їсти, бо вистигне…

М'ясо після швидкого коньячного дебюту здається напрочуд ніжним і соковитим. Корват відразу знищує дві величезні картоплини, дві третини товченика, захоплено і похапливо хрумтить салатом.

Музика. Селін Діон тягне на довгій мотузці саундтреку потопаючий «Титанік». Офіціантки зсувають столики.

— Тут планується якась тягла учта, — коментує їхні дії Жура.

— Атож… А лист все ж таки прецікавий. В неї вища освіта?

— Так, лікар за фахом… Я відчуваю, що вона дійсно змінилась там, в Ізраїлі. Стала іншою, більш жорсткою… Тому я зовсім не здивувався, що вона працює в махоні.

— Це ж, перепрошую, наскільки я розумію, ще не цілком з'ясовано.

— От і треба все вияснити. Там, беспрсередньо на місці…

— Все тече, все змінюється. Ми ж маємо толерувати наслідки незворотного плину часу, бути поблажливими.

— Хіба така кастрацька філософія когось тішить? Принаймні я так не здамся. І тобі здаватися, або як ти кажеш — «толерувати», не раджу. Будь сильним чоловіком, воїном, борися за своє кохання. І не спирайся на минуле. На нього спираються лише невдахи і старі пердуни.

«Пафосі» — усміхається сам собі Корват. Вголос він каже:

— Але ж це правда: світ змінюється, люди стають іншими… Падають імперії і кумири, підносяться нові імена та царства…

— Щодо впалої імперії: її довго штовхали такі-от розумники… Не ображайся, пане літераторе, я ж узагальнюю, без конкретики, боронь Боже… До речі, про мистецтво. Я нещодавно був у Києві, на виставці живопису. — Жура витягає нотатник, шукає. — Ось… В мене тут записано. Картина якогось Веніаміна Кушніра. Я спеціально записав прізвище, бо це ще та картинка. Там зображено: йде натовп, такі ялові сірі совки, із схиленими головами, з консервними банками в авоськах. А назустріч цьому потокові суне босий хлоп, бородатий, з малярською течкою під пахвою, із свічкою в руці. Такий собі натхненний шукач істини, страшенно духовний, у стилі шістдесятих-сімдесятих років…

— Андеґраундовий чувак, — допомагає Корват.

— Саме так… Той ще стиль… Дисидентство, кухонні розмови, Параджанов, мистецьке підпілля немите, нечесане, фільми Тарковського, радіо «Свобода»: весь той набір, від якого навіть наші міськкомівські соски окропом пісяли. Шукали істини, свободи шукали. А що знайшли? Хто тепер щасливий від тої свободи? Ти? Богема ваша напівголодна? Ну, нехай, в мене відібрали кар'єру, мету життєву… Я не скаржусь, я тепер бізнесмен, видавець, власник: стара школа не пропаде… Але нащо ж відібрали цяцьку в малих сих? Нащо ж повели тих незрящих гречкосіїв до свободи, відкритого суспільства, ринку, ще якоїсь матні, а, натомість, завели в темний ліс і відібрали Велику Цяцьку? Імперію. Нащо? Вона ж гріла тих гречкосіїв, колисала, красти давала.