Дівчина з'явилася о шостій двадцять дві. Офіціант привів її до стола, і вона сіла напроти. Маленькі руки поклала на стіл і, не знімаючи плаща, спрямувала пильний погляд на Тенґо. Не сказала: «Вибачте, що запізнилася» і не спитала: «Я вас змусила чекати?». Навіть не промовила: «Рада з вами познайомитися», не сказала: «Добрий день». Стиснувши губи, тільки дивилася прямо в очі Тенґо. Так, наче здалека розглядала незнайомий краєвид. «Нічогенька штучка!» — подумав він.

Фукаері була невисока, худорлява, з обличчям набагато вродливішим, ніж на фотографії. На ньому найбільшу увагу привертали до себе її очі. Глибокі, вражаючі. Тенґо відчув неспокій, коли вони вп'ялися в нього двійкою своїх чорних, мов смола, привабливих зіниць. Вона майже не кліпала повіками. Здавалось, ніби навіть не дихала. Волосся пряме, наче підрізане під лінійку, відповідної форми й брови. Як у більшості дівчат-підлітків, вираз обличчя незворушний. А ще на обличчі помічався якийсь дисбаланс — очі немов різнилися глибиною. І тому, дивлячись на них, Тенґо почував незручність. Не міг збагнути, про що вона думає. У цьому розумінні вона не належала до такого типу вродливих дівчат, що стають моделями для журналів або культовими співачками. І все-таки вона інтригувала й вабила.

Тенґо згорнув книжку й поклав скраю на стіл. Випрямившись, змінив позу й ковтнув води. Комацу казав правду. Якби така дівчина отримала літературну премію, то газети й телебачення її не оминули б. Напевне, зчинився б невеликий галас. Подібна подія так просто не закінчується.

Офіціант приніс їй води й меню. Однак Фукаері так і не ворухнулася. Меню руками не торкалася, а все дивилася на Тенґо. Він мимоволі сказав: «Добрий день». Сидячи перед нею, здавався собі ще більшим.

Не відповідаючи на привітання, Фукаері не відривала від нього свого погляду.

— Я вас знаю, — тихо сказала вона.

— Знаєш? — спитав Тенґо.

— Викладаєте математику.

Він кивнув.

— Це правда.

— Два рази слухала.

— Мої лекції?

— Так.

Вона говорила по-особливому. Короткими, без прикрас, реченнями, з хронічним браком наголосу, з використанням обмеженого (принаймні таке складалося враження) словника. Правильно казав Комацу — вона таки дивна особа.

— Іншими словами, ти — учениця нашої підготовчої школи? — спитав Тенґо.

Фукаері захитала головою.

— Я лише приходила слухати.

— Але ж без шкільного посвідчення в аудиторію нікого не пускають.

Вона тільки злегка здвигнула плечима. Мовляв, доросла людина, а плете таку дурницю.

— І як тобі мої лекції? — спитав Тенґо. Знову по-дурному.

Не відводячи від нього очей, дівчина ковтнула води. Відповіді не давала. «Якщо вона двічі приходила слухати, то це означає, що її перше враження не було поганим, — припустив Тенґо. — Якби ніщо її не цікавило, то вдруге не прийшла б».

— Ти — учениця третього класу середньої школи вищого ступеня? — запитав він.

— Та начебто.

— Вступні іспити до університету тебе цікавлять?

Вона хитнула головою. Тенґо не міг розібрати, вона не хоче говорити про іспити чи не збирається їх складати. І пригадав слова Комацу, сказані по телефону, що Фукаері дуже неговірка.

Прийшов офіціант і взяв замовлення. Дівчина все ще сиділа в плащі. Замовила салат і булочку. «Цього досить», — сказала вона й віддала меню офіціантові. А потім, ніби раптом згадавши, докинула: «Білого вина».

Молодий офіціант немов збирався запитати, скільки їй років, але від її пронизливого погляду почервонів і проковтнув слова. «Добра штучка!» — знову подумав Тенґо. Він замовив ланґвіне [13] (язички) з молюсками в соусі й, услід за дівчиною, склянку білого вина.

— Ви — сенсей [14] і пишете оповідання, — сказала Фукаері. Очевидно, запитувала Тенґо. Та, здається, особливістю її манери говорити було те, що не вживала знаку запитання.

— Поки що пишу, — відповів він.

— По вас не видно, що ви сенсей і водночас пишете оповідання.

— Можливо, — сказав Тенґо. Думав усміхнутись, але не зумів. — Маю кваліфікацію вчителя, викладаю математику в підготовчій школі, однак офіційно не можу називатися сенсеєм. Пишу оповідання, але не є письменником, бо ще нічого не надрукував.

— Це не має значення.

— Правду кажеш. Поки що я — ніщо.

— Математику любите.

Додавши до її вислову запитальний знак, Тенґо відповів:

— Люблю. Давно любив і тепер люблю.

— Що саме.

— Що мені в математиці подобається? — уточнив її запитання Тенґо. — Ну, те, що цифри мене надзвичайно заспокоюють. Усі речі стають на свої місця.

— Було цікаво слухати вашу розповідь про інтегральне числення.

— На моїй лекції в підготовчій школі?

Фукаері кивнула.

— А ти любиш математику?

Вона злегка хитнула головою. Мовляв, математика їй не до душі.

— Однак розповідь про інтегральне числення тебе зацікавила? — спитав Тенґо.