— Ну то як? Усе гаразд? — спитав Комацу грубувато.

— У принципі Фукаері погодилася на те, щоб я переробив «Повітряну личинку». Принаймні так мені здалося.

— Та це ж здорово! — сказав Комацу. Його голос став веселішим: — Чудово! Правду кажучи, я трохи переживав. Як би це сказати… чи ти зі своїм характером впораєшся з такими переговорами.

— Ніяких особливих переговорів я не вів, — сказав Тенґо. — Не було потреби переконувати. Приблизно пояснив, про що йдеться, і далі вона сама, здається, вирішила.

— Байдуже! Якщо є результат, то мені нема до чого прискіпатися. Значить, план можна здійснювати.

— Тільки перед цим мені треба зустрітися з однією людиною.

— Якою?

— Не знаю. В усякому разі, вона хоче, щоб я побачився з цією людиною і поговорив.

На кілька секунд Комацу замовк.

— Ну, то коли збираєшся його побачити?

— Найближчої неділі. Вона поведе мене до цього чоловіка.

— Не забувай про один важливий принцип, який стосується таємниці, — серйозним голосом нагадав Комацу. — Бажано, щоб її знало якомога менше людей. Наразі про наш план відомо лише трьом людям. Тобі, мені й Фукаері. Я не хотів би їхню кількість збільшувати. Розумієш?

— Теоретично, — відповів Тенґо.

Після того голос Комацу знову пом'якшав.

— Так чи інакше, Фукаері погодилася на те, щоб ти приклав свою руку до її рукопису. Що не кажи, це найважливіше. Далі якось воно буде.

Тенґо переклав слухавку в ліву руку і вказівним пальцем правої поволі натиснув скроню.

— Послухайте, Комацу-сан! Мене дуже непокоїть, не знаю, що саме, але мені здається, що зараз я втягуюся в якусь незвичнусправу. На зустрічі з Фукаері нічого особливого не відчував, а от коли з нею попрощався і залишився сам-один, то таке відчуття поступово набрало сили. Не знаю, чи це можна назвати передчуттям, але, в усякому разі, тут є щось дивне. Щось незвичайне. Я відчуваю це не головою, а всім тілом.

— Таке відчуття з'явилося в тебе після зустрічі з Фукаері?

— Та начебто. Здається, Фукаері — це щось справжнє. Звісно, так лише підказує мені інтуїція.

— Тобто, що вона — справжній талант?

— Про талант я не можу сказати. Бо тільки щойно з нею зустрівся, — сказав Тенґо. — Та мені здається, що вона бачить те, чого ми не бачимо. Можливо, в ній є щось особливе. І це привертає до себе увагу.

— З головою в неї все гаразд?

— Вона ексцентрична, але, гадаю, з головою у неї все в нормі. Мова загалом логічна, — сказав Тенґо і зробив паузу. — Тільки щось у ній інтригує.

— В усякому разі, вона тобою зацікавилася, — підсумував Комацу.

Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив.

— Так багато я не знаю.

— Вона зустрілася з тобою й зрозуміла, що ти здатний переробити «Повітряну личинку». Словом, ти їй сподобався. Тенґо-кун, це справді великий успіх. Що буде далі, я сам не знаю. Звісно, ризик є. Але ж ризик — це своєрідна приправа до життя. Негайно берися до вдосконалення «Повітряної личинки». Часу обмаль. Перероблений рукопис треба якнайшвидше повернути на купу конкурсних творів. Замінити оригінал. За десять днів упораєшся?

Тенґо зітхнув.

— Важкувато.

— Не треба доводити до остаточного варіанта. На наступному етапі ще буде час трішки підправити. А поки що зроби, що можеш.

Тенґо прикинув у голові обсяг роботи.

— Якщо так, то, можливо, десяти днів вистачить. Та все одно доведеться попітніти.

— Попрацюй, — сказав Комацу радісно. — Подивися на світ її очима. Ти — посередник, що пов'язує її світ з реальним світом. Тенґо-кун, ти зможеш. Мені…

На цьому розмова урвалася — вичерпалися десятиєнові монети.

Виконавши завдання, Аомаме трохи походила, а тоді поїхала на таксі до готелю в Акасаці. Перед тим як повернутися додому й лягти спати, відчула потребу заспокоїти збуджені нерви алкоголем. У всякому разі, вона щойно зуміла відправити тудиодного чоловіка. Хоча такий негідник і вартий цього, але все-таки був сякою-такою людиною. У її руках усе ще залишалося відчуття того, як життя покидало його. Він востаннє дихнув, і його душа відділилася від тіла. Аомаме не один раз відвідувала бар цього готелю на верхньому поверсі високої будівлі, з гарним видом на Токіо, із зручним шинквасом.

У бар вона зайшла відразу по сьомій. Молодий дует — піаніст і гітарист — виконували мелодію пісні «Sweet Lorraine» непогано, хоча копіювали старий грамофонний запис Нета Кінґа Коула. Як завжди, вона сіла за шинквас, замовила тонік з джином і тарілочку фісташок. У барі було ще мало відвідувачів. Молода парочка, що, поглядаючи на вечірній краєвид, попивала коктейль, чотири чоловіки у строгих костюмах, які, видно, проводили ділові переговори, та іноземне подружжя з келихами «Martini» в руках. Аомаме довго потягувала тонік з джином. Швидко сп'яніти не хотіла. Попереду ще довгий вечір.