Фукаері піднесла на виделці селеру до рота. Легенько кивнула.

— Розумію.

— Оповідання під назвою «Повітряна личинка» — це повністю твоя річ. Вона народилася в тобі. І я не можу привласнити її собі. Я лише допомагаю тобі з технічного боку. А тому ти повинна тримати в таємниці те, що я подав тобі руку допомоги. Інакше кажучи, ми вступили в змову й плануємо обдурити світ. Що не кажи, а зберігати таємницю — не проста річ.

— Ну, якщо так треба… — сказала дівчина.

Відгорнувши на край тарілки скойку молюска і втягуючи в рот «язички», Тенґо перестав думати. Фукаері старанно хрумала огірок, ніби насолоджуючись ніколи не баченим овочем.

Все ще тримаючи в руці виделку, Тенґо мовив:

— Я ще раз питаю: ти не проти того, щоб я переробив твоє оповідання?

— Робіть, як вам хочеться, — упоравшись з огірком, сказала вона.

— Незалежно від того, як я це зроблю?

— Незалежно.

— Чому так думаєш? Ти ж нічого про мене не знаєш.

Фукаері промовчала, тільки легко здвигнула плечима.

Після того вони обоє взялися до їжі. Фукаері зосередилася на салаті, іноді кусала булочку, намазану маслом, і протягувала руку до склянки з вином. Тенґо машинально підносив «язички» до рота й обмірковував різні можливості.

Поклавши виделку, він сказав:

— Коли Комацу-сан завів про це розмову, я спочатку подумав, що це, можливо, жарт, якась нісенітниця. Я ж із таким завданням не впораюся. Навіть мав намір відмовитися. Та коли повернувся додому і роздумував над цією пропозицією, то поступово почав відчувати, що хочу на неї пристати. Не зупиняючись на тому, наскільки це правильно з морального погляду, я відчув, що хочу надати по-своєму нової форми «Повітряній личинці», яку ти створила. Як би це краще сказати… Це було цілком природне, спонтанне бажання.

«Ні, це було скоріше навіть не бажання, а жага», — додав подумки Тенґо. Так, як передбачав Комацу. Цю спрагу ставало щораз важче стримувати.

Фукаері мовчки, ніби здалека, поглядала на Тенґо своїми незворушними, чарівними очима. Здавалося, намагалася збагнути зміст його слів.

— Ви хочете переписати оповідання, — спитала вона.

Тенґо подивився їй прямо в очі.

— Так мені здається.

Її темно-чорні зіниці, немов щось відображаючи, злегка поблискували. Принаймні в нього складалося таке враження.

Тенґо зробив жест обома руками, наче підтримував у повітрі уявну коробку. Жест беззмістовний, але потрібний як посередник для передачі почуття від уявного предмета.

— Не знаю, як це вдало висловити, але, перечитуючи твою «Повітряну личинку», я відчув, ніби й мені видно те, що бачиш ти. Особливо те місце, де з'являються карлики.Ти володієш надзвичайною силою уяви. Так би мовити, оригінальною і заразною.

Фукаері легенько поклала ложку на тарілку, витерла губи серветкою.

— Карликисправді існують, — сказала вона тихо.

— Справді існують?

Зробивши паузу, дівчина відповіла:

— Так само, як ви та я.

— Як я і ти? — повторив Тенґо.

— Якщо захочете, то й ви побачите.

Стисла манера говорити мала дивовижну переконливість. Кожне її слово входило в душу, немов відповідного розміру клин. Але Тенґо все ще не міг визначити, наскільки ця дівчина на ім'я Фукаері нормальна.В ній було щось незвичне, що виходило за певні рамки. Можливо, в неї якийсь вроджений дар. Може, він, Тенґо, зараз бачить його в живому вигляді. А може, це видимість таланту. Кмітливі дівчата-підлітки іноді інстинктивно вміють майстерно грати якусь роль. Зовні поводяться ексцентрично. І натяками збивають співрозмовника з пантелику. Такі приклади йому траплялися неодноразово. Інколи важко розрізнити правдивість і гру. Тенґо вирішив повернути розмову до дійсності. Або ближче до неї.

— Якщо ти не маєш нічого проти, то я відразу завтра хотів би взятися до перероблення «Повітряної личинки».

— Якщо цього бажаєте.

— Бажаю, — коротко відповів Тенґо.

— Хотілося б, щоб ви зустрілися з однією людиною, — сказала Фукаері.

— Зустрітися з однією людиною? — запитав він.

Дівчина кивнула.

— З якою людиною? — поцікавився Тенґо.

Фукаері пропустила повз вуха його запитання.

— Щоб з нею поговорити, — сказала вона.

— Якщо треба, то я не проти зустрічі, — відповів Тенґо.

— У неділю вранці ви нічим не зайняті, — без запитальної інтонації спитала дівчина.

— Не зайнятий, — відповів Тенґо. «Розмова йде так, ніби хтось прапорцями у двох руках подає сигнали», — подумав він.

Скінчивши їду, Тенґо попрощався з Фукаері. У рожевий телефонний апарат ресторану кинув кілька десятиєнових монет і подзвонив Комацу на роботу. Він ще був там, але довго не брав слухавки. Тенґо увесь цей час чекав, приклавши слухавку до вуха.