— Значить, тобі у школі важко? На уроках доводиться різні книжки читати. Якщо це вимагає стільки часу…

— Я вдаю, що читаю, — мимохідь сказала вона.

Десь у голові Тенґо пролунав зловісний стукіт. Якби вдалося, то він хотів би його пропустити повз вуха, але не міг. Йому треба знати правду.

Тенґо запитав:

— Те, що ти кажеш, — це так звана дислексія?

— Дислексія, — повторила вона.

— Порушення процесу читання.

— Мені про це казали. Дис…

— Хто казав?

Дівчина ледь-ледь здвигнула плечима.

— Іншими словами… — Наче навпомацки, Тенґо шукав слів. — Це в тебе з дитинства?

Фукаері кивнула.

— А це означає, що ти досі майже не читала художніх творів.

— Сама, — сказала дівчина.

«От чим пояснюється те, що при написанні свого твору вона не зазнала впливу жодного письменника. Чудове логічне пояснення», — майнуло в голові Тенґо.

— Сама не читала, — сказав він.

— Хтось читав, — сказала Фукаері.

— Уголос читали тобі батько або мати?

На це дівчина не відповіла.

— Хоч ти й не можеш читати, але пишеш добре, правда? — боязко спитав Тенґо.

Вона хитнула головою.

— І читання вимагає часу.

— Вимагає багаточасу?

Фукаері знову ледь-ледь здвигнула плечима. Мовляв, так.

Тенґо перемінив позу.

— Ти хочеш сказати, що, можливо, ти сама не писала «Повітряної личинки»?

— Не писала.

Тенґо зробив паузу на кілька секунд. Вагомих секунд.

— Хто ж тоді писав?

— Адзамі, — відповіла Фукаері.

— Хто вона така?

— На два роки молодша.

Знову настала коротка пауза.

— Та дівчина замість тебе писала «Повітряну личинку»?

Фукаері кивком підтвердила це як щось само собою зрозуміле.

Тенґо з усіх сил напружував мозок.

— Коротко кажучи, ти розповідала, а Адзамі записувала. Так?

— Друкувала на машинці, — сказала Фукаері.

Прикусивши губу, Тенґо упорядковував у голові кілька виявлених зараз фактів. Потім сказав:

— Так це Адзамі подала на журнальну премію те, що надрукувала? Можливо, потай від тебе й назву «Повітряна личинка» придумала?

Фукаері неоднозначно нахилила голову. В усякому разі, не заперечила. Загалом ніби так виходило.

— Адзамі — твоя подруга?

— Живемо разом.

— Вона — твоя молодша сестра?

Фукаері хитнула головою.

— Сенсеєва дочка.

— Сенсей… — промовив Тенґо. — І той сенсей живе разом з тобою?

Фукаері кивнула. Мовляв, навіщо зараз таке питати.

— Напевне, з тим сенсеєм я зараз їду зустрічатися, чи не так?

Фукаері повернулася обличчям до Тенґо і хвилину дивилася на нього так, ніби спостерігала, як десь далеко пливе хмарина. Або думала, як командувати забудькуватим псом. А тоді кивнула.

— Ми їдемо на зустріч до сенсея, — сказала вона безвиразним голосом.

На цьому розмова тимчасово закінчилася. Тенґо й Фукаері знову замовкли й, сидячи поряд, поглядали за вікно вагона. На рівній, плескатій землі безперервно тяглися ряди безликих будівель. Численні телевізійні антени, немов комашині щупальці, стирчали в небі. Цікаво, чи тутешні люди справно платять корпорації «NHK»? У неділю Тенґо з будь-якого приводу думав про це. Не хотів, але доводилося.

Сьогодні, цього погідного квітневого ранку, з'ясувалося кілька не дуже приємних фактів. По-перше, Фукаері сама не писала «Повітряної личинки». Якщо вірити її словам (а не вірити поки що не було підстав), вона розповідала, а інша дівчина записувала. Таким самим способом — записом усного переказу — творилися «Кодзікі» та «Хейке-моноґатарі». [20] Хоча цей факт трохи зменшив почуття вини Тенґо за втручання в текст «Повітряної личинки», але загалом тільки ускладнив, і то досить суттєво, становище.

У Фукаері дислексія — не може нормально читати книжки. Тенґо зібрав докупи свої знання про неї. За програмою університетського курсу з педагогіки він прослухав лекцію про таке порушення процесу читання. У принципі, дислексія не позбавляє людину вміння читати й писати. На її інтелектуальний рівень не впливає. Однак читання забирає багато часу. Короткий уривок тексту людина прочитує без перешкод, а от переробити велику кількість інформації, що міститься в довгому тексті, не здатна. Ієрогліфи та їхній зміст в її голові як слід не в'яжуться одне з одним. Дислексія — досить поширене захворювання. Причина його виникнення ще досі повністю не з'ясована. Однак нічого дивного, якщо в шкільному класі знайдеться один-два учні, які від неї потерпають. Була вона в Ейнштейна, Едісона й Чарлза Мінґаса. [21]