– Я подарую її тобі, – сказала Таумі. – Вона тобі дуже сподобалася тоді, правда?

– Ні-ні-ні, – простогнала Іветта. – Я не гідна такого подарунка й нічого не гідна, о Таумі, зроби мене справді своєю служницею.

– Ти божевільна, таки божевільна, – вже закричала Таумі.

– Ні, – крикнула й Іветта.

– А якщо ні, то я тебе зроблю служкою, зроблю посудомийкою, ти митимеш підлогу й виконуватимеш найбруднішу роботу, ідіотко чортова.

Таумі вигукнула це люто й, рвучко повернувшись, майже побігла до головної будівлі маєтку. Вона ще почула слова: «Дякую», сплюнула на бігу і, коли вбігла в один з своїх передпокоїв, відразу з люттю змела зі стола вазу. Ваза – доволі гарна, у вигляді полум’я, у яке переростала її основа – жалібно вдарилася о підлогу й розбилася, але що вона значила тієї миті для розлюченої тигриці Таумі? Таумі металася по кімнаті й трощила все, що потрапляло їй на шляху. А тоді вибігла до іншої кімнати. Там вона впала у розкішне крісло. Вчепилася в нього руками з гострими довгими нігтями – наче смужки крові розлилися по боках.

«О мадонна, ця сучка знущається з мене», – подумала Таумі, а потім вимовила ці слова вголос.

– Маріонелло! – гукнула Таумі. – Маріонелло, йди сюди негайно.

Її різкий голос, здавалося, пронизав весь маєток. І майже відразу перед Таумі з’явилася сама Маріонелла: товста стара негритянка (афро-американка), зодягнута у довгу сіру сукню. То була управителька цього маєтку.

– Моя люба дівчинка чимось розгнівана, – жалібно-обурено констатувала Маріонелла. – Хтось посмів образити мою незрівнянну дівчинку!

– Так, образити, посмів образити, – сказала Таумі. – Посміла. Ця сучка Іветта. Вона розіграла дешевий спектакль. Та ти, я гадаю, все бачила.

Маріонелла відповіла, смиренно опустивши очі, що вона нічого не бачила й не чула. Але до неї щойно справді прийшла міс Іветта й сказала, що просить собі роботу. Найпростішу й найбруднішу роботу. Вона, Маріонелла, звичайно, цьому не повірила. То що сталося, моя люба пані, моя королево? Ах, що сталося, що сталося, стара негіднице й насмішнице? Таумі схопила подушку з сусіднього крісла і пожбурила у свою управительку.

Взагалі-то, Маріонелла була єдиною, хто так довго терпів примхи господині маєтку. Володарки маєтку. Королеви й імператриці в одній особі. Бо всі інші – хоч у цьому маєтку Таумі жила не часто, два-три місяці на рік, – мінялися щороку. Коли Таумі приїжджала до маєтку переважно несподівано, це нагадувало прихід урагану, справжнього, який доволі часто навідувався у ці місця. Вона літала по маєтку, як справжня відьма, тільки що без мітли: ось це не так покладено, а це, навпаки, не так лежало, коли вона їхала звідси востаннє, це вікно треба завісити, це, навпаки, відвісити. Переставити стола, шафу, поміняти кахлі, перефарбувати стіну. Хтось із новеньких (втім, у маєтку «новенькі» було поняттям перманентним) намагався заперечити, в нього летіло, що під руку потрапить. Чи ж дивно, що обслуга звільнялася, попри велику зарплатню?

Маріонелла колись витримала цей шквал. Ще коли була звичайною покоївкою. Тільки спитала:

– Дівчинко моя, ти стомлена?

Таумі тоді спинилася, зиркнула розлюченою жовтоокою хижачкою.

– Що ти сказала?

– Я сказала – дівчинко моя…

– Дівчинко? Це хто – твоя дівчинка, чорне одоробло?

– Ви, моя ясна білява пані.

Конец ознакомительного фрагмента.