«Ой, бідна моя голова», – подумав Іван і відчув, як щось стискає – щільно й боляче – йому голову.

«Бідна моя голова, – думав Іван. – Бідна, бо дурна. Як же на світі будеш жити з двома жінками?»

Тамара підвела голову. Іван несміливо торкнувся її щік і став долонею витирати сльози.

Око Бога дивилося на двох, що лежали на лісовій галявині, і враз посмутніло. На око Богові потрапила порошинка, і воно теж засльозилося.

– Дощик, – сказала Тамара. – Така маленька хмарка і якраз над нами.

Легенькі краплі травневого дощу впали на обох. Враз поруч у траві щось зашаруділо. Тамара було шарпнулася – мо’, змія, чого доброго – та, поглянувши у той бік, засміялася.

– Глянь, Іва, там їжак. Їжачисько.

Вона, як була напівгола, встала й пішла до їжака. Їжак чимчикував у своїх справах, та, зачувши присутність чужої істоти, швидко згорнувся в клубочок.

– Іване, йди, подивися, який він смішний, – сказала Тамара.

Іван звівся, підійшов. Колючий клубок лежав тепер біля чотирьох ніг.

– Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? – спитала Тамара.

– Хто його зна…

– А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він – їжак чи їжачиха.

– А як його полоскотати?

– Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.

Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.

– Ну його, – сказала Тамарка. – Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вуглом прісєста. Прийдеться мені ввечері з другімі хлопцями гоцатися. Али я зара спитаю твою мамуню, яка то в тебе нівєста завелася.

Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.

– Наказаніє Боже, – сказала Тамарка. – Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.

«Ну й нехай, – подумав Іван. – Треба мені така сучка».

Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де – в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.

«Нє, вона не сучка, – подумав Іван. – І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»

І тут він, добре наморщивши лоба, згадав – Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.

– Що ти там бурмочеш? – спитала Тамара.

– Вчу чужу мову, – сказав Іван. – Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?

– Як?

– Хедсхог.

– Їжачий бог, – засміялася Тамара. – А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. – І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі – теньк.

Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.

– Не кажи мамі про нівєсту, – попрохав Іван. – Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.

– Треба ти мені такий – як з-під припічка віник, – засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалєра. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.

«От би їх побачити», – зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.

Добре, що ніхто не бачив.

Дрімало серед теплої весни село.

У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.

А річка теж ледь чутно плюскотіла. За човном плив їжак, а над ними маленька пухнаста хмарка.

«Я не буду вас кропити, – сказала хмарка. – Бо сьогодні Іван посватався. І житиме з двома жінками, як цар. Як той… Як…»

Тут Іван зрозумів, що хмарка тоже забула, як звати того царя, що живе з багатьма жінками, і засміявся.

– Чого тобі, Іване? – спитала мама Панаска. – Ик, чого тобі?

Коли на маму нападали гикавка, Іван то добре знав: пити їй більше не можна і пора йти додому. Він підвівся і став дєкувати. Тут згадали про Тамарку. Іван збрехав, що Тамарка пішла за конхветами, а мо’, й халвою. Що вони про всеньке договорилися. А їм тре збиратися йти, бо неблизька дорога. Ще ніч, чого доброго, тутечки застане, а там же яке-не-яке хазяйство.