– Та йди вже, поклич того гантипаку, знаю, що хочеш, а хіба я вам зувєрка яка?

Ну, Іван миттю ноги на плечі та майже підтюпцем з хати. Батько вже на лавці й улігся, ноги підібгав. Не повірив спершу, що мати Панаска кличе.

– Та кличе, кличе, їй-бо, тату, – аж заходився Іван, а серце його з грудей – от-от вискочить.

То нічого, що слабий, видно, мама багацько способів знає, як од болячок рятувати. Головне, у нього батько є, як у всіх полюдських людей, як у Петра, Славика чи Ігорка Макогонового дурнуватого навіть. А чим він гірший од того Їгорка?

Іван вів обережно, під руку, батька до хати. Вечір розстелив над ними своє сьоме небо, густо поцятковане вже зорями, що теж раділи й підморгували Іванові.

«Що ти робиш, Іване?» – спитала ніч, й Іван був вельми втішений цим запитанням.

«Батька до хати веду, – відказав Іван. – Мого тата. Мого!»

Він переступив поріг і спинився. Чомусь подумалося – а як то батько вперше той поріг переступав? Сміливо чи тож ніяковів? Може, й боявся, хоча навряд… Коли то було?

«Як мене на світі не було», – подумав Іван.

«Як тобою і не зачиналося», – сказав хтось йому.

Якби колись – він би оглянувся, щоб побачити того, кому належить цей голос.

А теперка вже звик.

У хаті мама озвалася з їхньої кімнати. Сказала, що може покласти цього чоловіка, цього нічліжника на ліжкові, що стоїть в кухні. Там вона постелила. А як хоче їсти, то хай Іван принесе сала або кислого молока.

– А я вже лягла спати, – сказала мама Панаска.

– То що їстимете, тату? – спитав Іван.

– Молока можу випити.

Іван дивився, як батько п’є з кварти кисле молоко. Руки в нього дрижали, і молоко потекло по бороді. Іванові хотілося багато що спитати, але він тільки дивився на батька.

«Завтра поговоримо», – подумав.

Іванові тієї ночі довго не спалося. Все думав, чого ж такі в батька тьмяні, ніби аж сиві очі. Чого він так бухикає? Чогось думалося йому, що й мама не сплять. Озватися, спитати? Али ж про що? Ще мама розсердяться, то їх обох проженуть. Хай. Він пережде цю ніч.

«Ходи, соне, до мене», – подумав Іван.

Та перш ніж заснути, рішив, що завтра мусить розказати про батька Зінаїді Антонівні. І сусідам. І Тамарці потім розкаже. Може, й побачаться. Господи, дожити б до ранку.

Батько дожив би.

Коли Іван заснув, ніч випустила на небо місяця. Той слухняно покотився темним небом. Мабуть, то він розбудив Івана. Він устав і тихенько-тихенько став на долівку. Мама, здається, спала. Місяць просіювався крізь вікно й робив ходу блідо-жовтою.

Іван тихенько пройшов до кухні. Батько спав, тілько важко дихав. Іван поправив одіяло і раптом почув тихий голос:

– Ти того, синку… Не спиться й тобі, бачу… Я й справді вернувся вмирати… Прости, що так уже вийшло… там у мене в сумці гроші… П’ять тисяч двісті шістдесят і один гривняк… І трохи копійками… Небагато… Похорон великий не робіть. Тоді вам зостанеться… Рак у мене легень… Саркома… Докурився…

Через місяць і дев’ять днів після пам’ятного конфлікту двох супермоделей – Таумі Ремпбелл й Іветти Сімпсоні – провідні американські ЗМІ: газети, радіо, телебачення, а також іноземні телеканали й газети – отримали від прес-служби Іветти Сімпсоні повідомлення, що на таке-то число, через тиждень, призначається прес-конференція сеньйорити (міс) Іветти, під час якої та має зробити сенсаційну заяву про стосунки обох моделей, викласти її точку зору на конфлікт, а також подальший розвиток подій. Отож пам’ятна сварка, навіть бійка двох модельок, що викликала такий інтерес, обіцяла набрати нових обертів. Світлини розлюченої Таумі й подряпаної, тільки в самих трусиках Іветти, з’явилися навіть в африканській пресі, не кажучи вже про європейську й американську, обійшли чи не всі можливі телеканали й надовго осіли в інтернеті. Та з часом інтерес почав ущухати, тим більше, що обіцяного судового позову не було. І ось новий кидок палива у грубку. Інтерес підігрівало й те, що прес-конференція була призначена біля одного з маєтків Таумі Ремпбелл: триповерхової будівлі – поєднання старовинного середньовічного замку з модерном – у містечку за якихось сорок кілометрів від Нью-Йорка і за кілометр від берега Атлантичного океану.

Природно, що з самого ранку спекотного червневого дня містечко Ігнесфорт було переповнене репортерами й телеоператорами. Маєток-замок Таумі Ремпбелл розташовувався на невеличкому пагорбку, з якого, можна було уявити, відкривався чудовий краєвид на простори штату Нью-Джерсі, де поля сусідили з невеличкими лісками, з серпанком від передгір’я східного краю Аппалачів, а з іншого боку – безкраї океанські простори. Шоколадна тигриця – чорна пантера знала, де будувати собі маєток. Один із маєтків, бо ще мала будинок у Флориді, будинок-замок під Лондоном і розкішну дачу на улюбленому Лазуровому березі.

У натовпі, який зібрався на невеличкому, наче спеціально залишеному для них пустирі обіч маєтку, знаходився й Стенлі Кройберг, головний редактор «Splendor Star». Він вирішив прибути сам і побачити, що відбудеться. Загибель Натана Роуза, не тільки його підлеглого, найкращого журналіста його видання, а й давнього друга, вже кілька місяців не давала Стенлі спокою. Смерть Натана пекла йому, як рана, що вперто, незважаючи на час і ліки, не хоче загоїтись. Він не вірив, не міг повірити, що Натан покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна нью-йоркського хмарочоса. Видиво друга, чиє тіло, геть розтрощене, лежить на асфальті, не раз і не два з’являлося за цей час перед його очима. Поставала їхня остання розмова й дивна розповідь Натана про загадкову історію з’яви на подіумі й піднесення Таумі Ремпбелл. Про його поїздку в містечко, де вона ніби навчалася (чи навчалася?) в коледжі. Історія потребувала завершення, могла стати вибухом бомби, але… Але Стенлі не міг і собі признатися, що він боїться. Боявся давати ходу справі. Боявся продовжувати журналістське розслідування. Дивний холодок поселився у нього за плечима, більше того – було відчуття постійної незримої присутності когось чужого, де б він не був: у редакції, вдома, навіть на світських раутах. Він міг їхати у машині й раптом відчути, що хтось є на задньому сидінні. Хтось ще один, крім нього. Він обертався й нікого, звісно, не бачив. Не бачив і в під’їзді будинку, де мав пристойну шестикімнатну квартиру. Часом йому здавалося, що хтось підходить, стоїть і дихає за дверима його редакторського кабінету. Але там сидить у приймальні його секретарка, першокласна красунечка (чого гріха таїти), його коханка Мері Кренсфорд.