Бар Омелянів так і називався «У Омеляна». Омелян Льох-кий (батько його все скаржився на біль у легенях-льохких, то так і прозвали), колишній афганець-десантник, десь поваландався по світах, кажуть, і на Кавказі та в Сербії якійсь там воював, а то раптом вернувся до Кукурічок і бара відкрив. Хлопці сміються – як у нього зветься «У Омеляна», то другий бар тре назвати «У Круцихи». Так було й писали на дверях, вона злилася, тая Настя, кукуріцька бізнесменша, але хтось уперто писав. Тоді Круциха повісила табличку: «Бар “Сопілка”». Відтоді в селі бар Круцишин стали звати «Дві дірочки».

Іван таки пішов до Омеляна. Бо Руський з нього сміється, а Круциха може за маму альбо сестру питати. А в Івана такий настрій, що говорити не хочеться. Та в Омеляна з трьох столів два вже забиті. Іван бере собі пляшку «Оболоні» й горішки, примощується в куточку.

Та до нього підсідає Петро Гнилець, що перед тим за сусіднім столом «заводився», аж його за барки брали.

– Понімаєш, яка холєра, їздив знов до району, купив білєта, а хоч би гривника виграв, – жаліється. – Ну, хіба то справедливість? Виграшу нема, а баба пиляє. Каже – ти й на маршрутку потратився, і на білєт, і на сто грам, а пользи ніякої…

Про Петрову пристрасть до гри у всілякі лото знають всі. Як і те, що він ще нічого не виграв.

– От, а ти, Іване, що купив би, якби виграв мільйон? – взявся доскіпуватися Петро після того, як вицідив собі у горлянку з пляшки рештки пива. – Я би, блін, купив собі трахтура й зажив би, як настоящий хазяїн. А ти що купив би?

Іван задумується. Думає довго. Петро встигає за цей час піти й замовити в борг п’ятдесят грамів горілки. Вертаючись, ніби ненароком зачіплює пляшку за сусіднім столом. Але сам же її якось і ловить. Степан Куциків пробує перечепити Петра ногою. У барі вже стоїть шум і гам.

– Чом ти горілки не п’єш, Іване?

– Ни можу, у мене голова болєзнєна.

Іван відповідає щиро, хоч горілку вже пробував – гірка й несмачна вона, хужа, чим пиво. І в голові тоді мов черваки ворушаться. І світ кудись пливе, начеб сам по собі, без Івана.

– Я, Петрусю, якби мульйона виграв, то знаєш, щоби зробив?

– Ну? – Петро висолоплює на нього вже доволі осоловілі очі.

– Я би… Я би купив дві хати і моста через нашу річку збудував би.

Петро дивився на Івана й гикав. Голосно гикав, аж посуд на столі бряжчав.

– А на чорта тобі ще дві хати? В тебе й так хата є. А мамуня твої помруть, царствіє небесноє, то сам хазяїном будеш.

Іван завагався – казати чи не казати. Але надто думка йому свербіла.

– Тоді би в нашому селі було рівно сто хат.

– Сто хат? – Петро хитається. – Не врубався.

Бо так тико дев’яносто вісім, а було б сто, терпеливо вдався пояснювати Іван. Гарна і кругла цифра, хіба нє? І в газеті тоді б написали. Бо ж сто хат у селі, рівно сто хат. Ну, придурок, блін, сплюнув Петро і спитав: а міст через їхню річечку нащо? Вона ж курці по коліно, закачуй штани й переходь. Або до броду йди. Е, ти не понімаєш, взяв його за руку Іван, якби моста поставити, то всі хотіли б через нього перейти, такий би він красівий був, з поренжами, вигнутий. Іван такого на картинці бачив. А він, Іван, стояв би на березі й брав з людей гроші за перехід, недорого, по копійці, ну, може, по десять, щоб на пиво хватало.

Тут Петро зареготав. І став голосно казати всім, що цей пришелепкуватий Іван Панасчин видумав. Чоловіки сміялися і просилися в Івана, аби взяв охороняти моста, бо ще хтось вночі вкраде або розбере на дрова. Іван посміхався і відчував, як йому стає дедалі сумніше. От-от розплачеться. Він встав і пішов до виходу, лишивши недопите пиво і з десяток не з’їдених горішків.

Він ішов, і світ хитався. Не од випитого, а від того, що світ зрушився й кудись поплив. Не може бути добрим світ, у якому не можна збудувати гарного моста через річку. В якому село не дотягає навіть до ста хат. А як покійної Бадилихи хата зовсім розвалиться, тоді доведеться цілих три добудовувати. І хіба справедливо, що з нього сміються, а він таки навіть пива не допив? Кажуть, десь там, у городі є пиво на розлив з бочки. Іван би вельми хотів такого попробувати, бо в них тільки в блєшках. Та в районі він був лиш раз у житті. Як інвалідство йому виробляли. А який з нього інвалід? Ноги є, руки є, все справне, ну в голові мурахи ци то теї, таракани-тарабани, каже Нюрка, так їх ніхто не бачить, вони й не ворушаться, скільки б Іван не прислухався. Та він про те нікому не скаже, бо ще пенцію заберуть, а копійка Іванові не зашкодить. Да, а в районі більш не був, у тім місті на сирому тісті. Тако, окромля Кукурічок, ще у Волиці, сусідньому селі, де Нюрка-дзюрка живе, та в Липовицях, де старший брат Митько. Ну, Заточинці не щитаються, бо то ж зувсім близенько. Ото й весь Іванів світ.

Нюрка? Нюрка! Чого йому згадалася Нюрка?

Тут наче хто обухом гепнув по голові чи плечах. Щось він хотів од Нюрки, але що?

Іван поплентався далі, бо так і не зміг згадати. Сум і нудьга обкладали його дедалі дужче. Він знав: єдине, що може розрадити його – то кохана чорнотіла незнайомка. Швидше, швидше. Зрештою, він здався і побіг. Бо ж треба встигнути, доки на горищі геть не стемніло.

Він убіг на подвір’я, подякував долі, що мами нема, певно десь у хаті дрімає або до сусідки пошвендяла. Тихенько заліз на горище і вийняв з книжки фотографію. Останні косі зблиски променів падали крізь віконце на чорну дівчину, котра білозубо посміхалася. Іван притулив її до грудей. Та вкотре відчув, що його щастя не повне. Він же не знає, як її звати. Міг би піти до школи, спитати, али соромився. Вчительки напевне знають. Та й учні тепер грамотні. Али ж встидно питати.

І тут йому знову зашуміло в голові. Нюрчина Лінка вчиться десь там, у ніверситеті. Али ж Катруся, друга дочка, старша школярка, грамотна дівка, напевне, повинна знати. Авжеж, мусить, вона ненаші пісні слухає і фотки артистів збирає, Іван сам бачив.

Рішення прийшло миттєво. Іван хутко спустився по драбині на землю. Нічо вже його не могло спинити. На нього найшло те, що сусідка Ганна Драбенчиха, колишня колхозна бухгалтерка, називала дивним словом – одержимість. Він кинувся із двору.