– Як це розуміти? – витріщився Кройберг, коли Натан дійшов до цього моменту.

– Я теж запитав точнісінько так. – Роуз явно насолоджувався ефектом, який справили його слова. – Ти б побачив, як здивувалася їхня архівна щуриха. Ну й згодом директор, само собою.

«Щуриха», жінка років за п’ятдесят, висушена, наче добре вив’ялена тріска, все перекладала ті папірці. Заглядала до течки, наче не вірила своїм очам. А може, так і було – не вірила. Та й як повірити…

Роуз оповів, як у його присутності директор провів справжнісіньке розслідування. Звісно, до цих архівних кімнат хтось міг проникнути. І замінити роботу Таумі Ремпбелл на чисті аркуші паперу.

– Але навіщо? – спитав головний редактор.

– От і я питав себе – навіщо? – скупо всміхнувся Роуз. – Тільки цей варіант, здається відпав.

– Відпав? Ти таки щось розкопав?

Кройберг аж подався вперед, потираючи свої пещені пухкенькі ручки. Розповідь Натана Роуза його інтригувала дедалі більше.

– Я нічого не розкопав, – розчарував Роуз. – Але звернув увагу, що на штампі, тому, що зверху на першій сторінці, стояла дата. Це, як виявилося, була дата екзамену, який складала Таумі Ремпбелл.

– Невже гіпноз? – Кройберг дивився поглядом удава, до якого наближається кролик.

– Можливо… Хоча надто неймовірно, – роздумливо сказав Натан.

І далі він признався, що відчував: доторкнувся до чогось дуже цікавого, інтригуючого і, можливо, сенсаційного. Навіть дуже сенсаційного. Звісно, висновки робити рано. Можна було б просто «закинути вудки». Кройберг так і сказав – закинути вудки. Це був один з його улюблених висловів. До цього прийому його журнал вдавався не раз і не два. Закинути вудки – це означало надрукувати щось не дуже певне, не до кінця розслідуване, а може, й зовсім не розслідуване, так, швидше з натяками, припущеннями, даючи поживу для фантазії читачам і тривожачи тих, про кого писалося. Герої таких публікацій починали протестувати, метушитися, неодмінно робили помилки і виводили на нові сліди. Нерідко платили чимале відкупне. Іноді пробували судитися. Але коли фактів не багато… О, Кройберг умів правити писанину своїх «розгрібувачів бруду» так, що виходили з цієї писанини хай і бруднуваті, але «лялечки».

У даному випадку вдаватися до такого прийому було небезпечно. Кройберг це нюхом відчував. Не лише тому, що ця «шоколадна тигриця» надто багата, а отже, й впливова, одна з найбагатших (якщо не найбагатша) супермодельок світу. У неї вистачить грошенят, щоб заплатити і гарним адвокатам, і нишпоркам, і писакам з видань, які тільки, коли навіть сплять, то бачать, як би закопати «Splendor star», улюблене дітище Кройберга. Ні, не тільки це хвилювало головного редактора і співвласника скандального журналу. У розповіді Натана Роуза було надто багато незвичного, сказати б так – незвично-таємничого.

«Натан, здається, стоїть зовсім поруч того, щоб зірвати великий куш, – подумав Кройберг. – Тут пахне сенсацією з якимось незвичним душком… Гм, Гаїті… Ця тигриця з Гаїті? Може, зв’язана з вуду чи ще з якоюсь чортівнею? Чи з тими кланами із «латинос», котрі геть усе стали загрібати до своїх чорнуватих лап?»

– Розслідуй далі, – сказав він. – І готуй першу публікацію.

– Першу публікацію? – здивувався Натан. – Ти вважаєш, що це вже потрібно робити? Бачиш, у мене з’явилося чимало питань і чимало сумнівів…

– Я це зрозумів, – посміхнувся Стенлі Кройберг. – Тут, певно, ти сам відчуваєш, є якась дивна пружина, і мені здається, що ми повинні найближчим часом її розтиснути… Але це буде зробити непросто, навіть тобі. Вибач, якщо зачіпаю твоє професійне самолюбство.

– Чого там, я сам відчуваю. – Натан не намагався навіть приховати свого збентеження. – Дивна ситуація, навіть як для мене. А ти ж знаєш, що я…

Так, Кройберг добре знав те, що було за плечима творця найгучніших сенсацій їхнього журналу. На Роуза були і спроби замахів, і понад десяток судових позовів. То що ж тут особливого?

– Авжеж, дивна, – погодився Стенлі. – Тому й кажу: підготуй першу публікацію. Виклади все, що ти знаєш, а тоді проводь далі розслідування.

Після цих слів, не змовляючись, вони подивилися один одному у вічі. Зрозуміли один одного, не промовивши й півслова. Кройберг першим відвів свій погляд. Не тому, що відчув якісь докори сумління. Знав: Роуз і сам піде далі, до кінця.

Авжеж, вони обидва були досвідченими вовками у своїй справі. Зрозуміли одночасно, що означали ці слова. Так, Кройберг відчув, що його підлеглий і приятель надто добре розуміє їх підтекст. За цими словами стояла виразна і німа, прихована небезпека і прихована загроза для життя. Для життя Натана Роуза насамперед. Вони не могли її не відчувати. Але якби зараз Стенлі запитали, звідки надходить ця загроза, він сам не зміг би нічого відповісти, нічого пояснити, навіть якби його допитували з пристрастю, з праскою чи паяльником, як уже двічі в його житті було. Звідки загроза? Від самої Таумі Ремпбелл, цієї бісової вродливої і багатющої жінки-тигриці? Навряд. Ще вона, напевне, не знає про розслідування Роуза, про його поїздки. Але якщо й знає…

«Ні, – подумав Кройберг і ледь-ледь здригнувся, – швидше за все, за Натаном уже почалися стеження, полювання. Інакше б не з’явилося в мене це відчуття загрози й тривоги. Я рідко помиляюся. Може, припинити розслідування? Ні, ні й ні. Натан тоді сам продовжить, я ж його знаю. І продасть матеріал у якесь інше видання».

Кройберг знову поглянув Натанові у вічі. У темних смолянистих зіницях побачив ледь помітний холодок страху і відчув легке збентеження, навіть сором. Якби це був інший журналіст його видання, а їх у нього чимало, цих ловців сенсацій, він би нічого подібного не відчув.