Він заточився, вхопився за стола. За вікном навально наростав шум вітру. Натан поглянув у вікно. Зліва, як завжди, височіють хмарочоси, справа відкривається знаменитий крає вид на затоку, яка виходить в океан.

І раптом він побачив, як змінюється цей краєвид перед його очима. Океан почав кудись відступати. Він мовби згортався на його очах.

Сувій океану підкочувався до берега. Так згортають килим. Але за сувоєм була порожнеча. Чорна пустка до самого обрію. Втім, і обрій був такою ж порожнечею, там, вдалині нічого не було.

«Дивне відчуття, – подумав Роуз. – Дивне? Що ж це таке діється зі мною?»

Враз із тієї чорної порожнечі почали виростати ще дивніші обриси якоїсь місцевості. Наче… Наче африканська савана. Він бачив простір, укритий де-не-де деревами, а в основному великою травою, по якій бродили дикі звірі – леви, зебри, антилопи, носороги, слони. Саме так – бродили, геть перемішані, не чіпали одне одного, утворювали дивну мішанину звірячих тіл. Натан подумав, що він, певне, божеволіє. Але чому, чому? Щойно ж вони з головним редактором нормально говорили. Розмовляли цілком логічно.

«Дурня це все, – подумав Натан Роуз. – Дурня і вияв моєї абсурдності й абсурдності цього світу. Все дурня – те, чим я займався до цього часу, чим жив. Я хочу туди, в савану, до цих звірів, на природу. На дику природу, туди, де нема всієї цієї фальші, гонитви за дурними, нікому не потрібними сенсаціями».

Натан Роуз ішов до вікна, простягнувши руки. Серце його співало. Очі світилися радістю. З таким серцем і очима він підійшов до вікна, розчинив його. Савана, леви, жирафи, носороги і великі птахи, що ширяли над ними, були зовсім поруч. Натан заліз на підвіконня, розпростер руки і став схожим теж на великого птаха. Так він і полетів, правда, не вгору чи над саваною, а вниз, доки не вдарився з усього розгону об асфальт нью-йоркської авеню.

Кукурічки – село невеличке. Проте, окрім трьох барів і крамниці, воно мало ще й свою неповну середню школу, в якій навчалося аж сімдесят два учні з Кукурічок і сусідніх Заточинців, ще меншого села, ніж Кукурічки. Одного разу до тієї школи і прийшов Іван. Він стояв перед шкільним порогом, точніше посеред подвір’я, і боявся ступити крок далі. Закінчився урок, діти повибігали на подвір’я, здивовано дивилися на нерухомого дядька. Декотрі показували пальцями, мавпували, а один хлопчисько покрутив пальцем біля скроні. Іван стояв і мовчав, тільки кліпав очима й ворушив губами. Вибігали меншенькі – першачки і другачки – одна дівчинка гукнула щось до своїх подружок. Вони стали в коло, взялися за руки й почали танцювати довкола Івана, виспівуючи пісеньку.

«Майбуть, вони вважають мене деревом, – подумав Іван. – Може, ялинкою?»

Він розставив руки, аби й справді здаватися схожим на дерево. Навіть помахав руками, мов гілками.

співали діти, танцюючи довкола Івана. Та тут зі школи вийшла прибиральниця Настя. Вчителька математики Софія Петрівна побачила через вікно дивного чоловіка – здається, один із сільських дурників, згадала вона – й послала прибиральницю, котра якраз потрапила під руку, дізнатися, в чому річ, чого цьому чоловікові треба. Настя вийшла зі школи й відразу збагнула – щось тут не те. Вона кинулася, як була, з шматиною в руках, на дітей:

– А, холєрники малі, що ж ви-те здіваєтеся над чоловіком…

Коли дітлахи з вереском розбіглися, підійшла до чоловіка-дерева.

– Чого тобі, Йване? До когось прийшов?

Іван стояв, кліпав очима, зіпав ротом й нарешті спромігся на слово:

– Вчи… Вчи… Вчилку, яка не по-нашому вчить…

– То тобі, певно, тре Зінаїду Антонівну?

Хоч Іван не знав, як ту вчилку звати, та кивнув головою.

– Ходімо, – сказала Настя, взяла Івана за руку, як маленького, і повела до приміщення школи.

Там вона делікатно постукала у двері вчительської, а коли їй дозволили ввійти, заглянула й поманила пальцем вчительку англійської мови:

– Тутечки до вас, Зіночко Гантонівно…

Вчителька англійської була єдиною молодою вчителькою у Кукурічках. Вона була невродлива і геть укрита ряботинням, коротко стрижена, і єдине, що приваблювало – великі, світло-сірі, майже сині очі. Сім років тому вона слухняно поїхала на практику в Кукурічки, тут закохалася без пам’яті у старшого за неї на двадцять років директора й по закінченні університету сама попросилася сюди вчителювати. Через рік вона сама й освідчилася своєму директору в коханні та стала його коханкою. Двічі на тиждень вона чекала директора вечорами у тому самому крайньому класі й директор, якого звали Георгій Семенович, брав її або на класному столі, або поклавши животом на парту, а найчастіше Зінаїда Антонівна стояла на колінах, самозабутньо кохаючи любого Жоржика. Вона ж допомагала йому та його сім’ї садити й викопувати картоплю, навіть полоти город. Звісно, зв’язок між ними не можна було довго приховувати, тим більше, що дружиною директора, а за сумісництвом фізика й математика, була та сама Софія Петрівна. Спершу вона влаштувала чоловікові скандал, потім і рябій «англічанці», але, що була за Жоржа на чотири роки старшою, то панічно боялася, аби її не покинув з трьома дітьми і не пішов жити з цією лярвою. Тепер, при дефіциті вчителів, не вельми й аморалкою настрашиш. Втім, тільки молодша їхня донька Валерія ще була школяркою, ходила у Волицю в десятий клас, а двоє інших уже поїхали до міста: син закінчував університет, а дочка торгувала на ринку і вже мала другого чоловіка. Отож Софія Петрівна змирилася, а минулого року сама запропонувала Зіночці квартирувати у них. Втім, зустрічалися Георгій і Зіна в тому самому класі – спрацьовували чи то звичка, чи вироблений рефлекс.

– Чого вам? – спитала Івана Зінаїда Антонівна.

А що він мовчав, відвела в куток коридору, вважаючи, що цей дивний чоловік з обличчям дауна, певне, соромиться.

– Навчіть мене гамериканської мови, – сказав там Іван.

– Ви хочете сказати – англійської? – уточнила Зінаїда Антонівна.

– Нє, тої, що в Гамериці балакають, – сказав Іван.

– Там розмовляють англійською, – трохи дратуючись, сказала Зінаїда Антонівна. – Правда, з деякими відхиленнями від класичної англійської мови. Декотрі лінгвісти вважають навіть американський варіант англійської вже окремою мовою, але я так не вважаю…