– А нам з Кароліною, виходить, за компанію пощастило? – озвалась Марина, яка вже розкладала серветки.

– А жінки – вічні діти. Це ваш день. Зараз його й відсвяткуємо. Де наш коркотяг? – у його руках звідкись узялася пляшка вина.

Нові іграшки відволікли дітей. Молодша залишилась на кухні, зосереджено гортала пластикову книжку на грубому пледі, постеленому на підлозі. Старша сховалась у дитячій кімнаті, щоб почати складати новий пазл, поки Амалія не заважає.

Для чого зліва від тарілки лежали ще й ложки, Кароліна не розуміла, поки Марина не почала їсти. Довгі макарони вона наколювала виделкою у правій руці, спирала зубцями в ложку, яку тримала лівою, і прокручувала, немов викруткою. Макарони намотувались – і відправлялись до рота.

Кароліна не була певна, що вона зможе повторити ці вправні рухи, тому, повагавшись, узяла виделку так, як звикла.

Брат глянув на неї і теж проігнорував ложку.

– Беріть грана-падано, – підвела голову Марина і зробила ковток вина.

– Ага, – відповіла Кароліна й собі потягнулась до келиха.

– Мені видається, що сиру малувато, – уточнила Марина.

Кароліна кивнула. Вона геть заплуталася з тими назвами.

Роберт узяв зі столу прозорий конус з металевим носиком, струсонув двічі над своєю тарілкою – тертий сир сипонув на макарони.

– Дозволиш? – повернувся до сестри і притрусив жовтими окрушками макарони перед нею.

– Я бачила мушлі в кімнаті… – Кароліні було цікаво, хто збирає цю колекцію – брат чи Марина.

– Це батько Марини, – відповів Роберт. – Привозив їй з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?

– Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить. Усе як завжди.

Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точилась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слухала неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.

Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були більшими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.

– Як я люблю оливки! – вихопилось у Кароліни, і вона тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз запитають, де це вона їх встигла полюбити.

Брат і собі потягнувся по оливку:

– І я, – сказав він.

– От усі кажуть оливки – на зелені, а маслини на чорні, – Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край тарілки. – А насправді всі вони – оливки, і всі вони – маслини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі колір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що чорні очі. Все ж таки оливки – це зелені, а маслини – чорні.

Вона глянула на Роберта й додала м’якше:

– Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.

І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить. А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоловіка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення. Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.

Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі – вона жила неподалік від школи – Кароліна зайшла в зачинену кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мобілку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності. Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвертих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник. Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося – і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої музики здалеку – і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.

Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.

– Які плани? – повернувся до Кароліни.

– Знайти роботу, – вона подивилась йому в очі. – Я боялась, що так, як є, буде завжди…

У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало золотавими полисками.

– Я хочу знайти роботу, – і повторила те, що говорила братові по телефону: – Надовго я у вас не затримаюсь.

– Яку роботу? Щось конкретне?

– Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, – і Кароліна вихилила вино до дна.

– Гаразд, – погодився Роберт. – Завтра о дев’ятій виходимо з дому.

Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав «гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдналась братова впевненість.

– Як вам бардоліно? – запитала Марина.

– Яке бард-доліно? – вино таки розв’язало Кароліні язика. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала серветку вбік. – Бардоліно – це сир?

– Вино.

– Занадто міцне. Як на день захисту дітей.

– Міцне? – здивувалась Марина. – Сухе вино – міцне?