Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинився, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивляючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розглядають. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який утворюється – Кароліна знала це – від багаторічного носіння, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої любові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.

Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх уважним важким поглядом – Кароліна ледве встигла опустити очі – і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по периметру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ратиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спиною – і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звідки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з газетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…

Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала уваги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розмаїттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не купить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без втоми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-невидимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він біля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.

Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зустрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві». Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одноногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погойдується – вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на неї як на листя, чи гілку, чи дерево – дивиться упритул і не помічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі наливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього людського мурашника ховаються ненависні, винні в усіх його бідах «вони», які мають колись відповісти за все.

– Надовго до Києва?

Це були перші слова чоловіка, що зайшов до купе. Сів навпроти, поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавістю подивився на Кароліну.

У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стрижене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, теплий колір довіри.

– Як вийде, – ухилилась від відповіді Кароліна, а подумки, для себе, додала: «Назавжди».

Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж залізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон вагона, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений автомобілями.

– Це що? – вихопилось у неї.

– Центр Львова, – усміхнувся чоловік.

Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг – сорочка, краватка, піджак – робили його старшим на вигляд.

Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коментували.

– Горобина, – кивнув він за вікно. – Ви знаєте, – він нахилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, – у Європі… скажімо, у Швеції… людям доплачують з державних фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику. Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.

Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:

– Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платитимуть за те, аби ці дерева не рубали…

– Ви… еколог?

– Ні. Я менеджер з продажу… Очищувачі води продаю. А ви що робите?

– Їду до брата, – і потягнулась за рушником.

Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажання розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у руках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від нього варто чекати.

Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей молодик з темно-рудими вусами й чубом – і переключився на своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й погодилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигляду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буханець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.

– Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!

Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.

– Оливки чи маслини? – запитав, накривши долонею напис на ще одному пакунку з валізи. – Що більше любите?

– Оливки, – сказала вона навмання.

Він зрадів.

– І я!

На столик лягла яскрава упаковка.

– Я задумав: якщо в нас смаки співпадуть – ви дасте мені свій номер телефону.

Він зрізав вершечок пластикової упаковки, розкрив її – на поверхні тьмяно блиснули вологі плоди, і Кароліна відчула новий запах, від якого рот наповнився слиною.

Досконале тріо – хліб, ніжна бринза та оливки – не потребувало жодних доповнень. Деякий час їли мовчки.